Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

— Ще влiтку я хотiла запропонувати тобi Силу. I, ясна рiч, при цьому бути твоїм Провiдником. — Вона зiтхнула. — Але виявилося, що Джерело не визнає свого адепта за представника матерiального свiту.

Я очманiло втупився в неї. Всi мої плани летiли шкереберть.

— З якого це дива?

— Не знаю. А проте факт: Провiдником має бути або звичайний чаклун, або простий смертний. I в жодному разi не iнший Посвячений.

— А ти не дуриш мене? — зi слабкою надiєю запитав я.

— Чого б це я мала тебе дурити? — знизала Бронвен плечима. — Якщо не вiриш, запитай у Бренди.

— Вона знає про це?

— Так, знає. Схоже, їй вiдомо про звички Джерела набагато бiльше, нiж нам з тобою.

— А чому не сказала менi?

— Бо сама в розгубленостi. Намагається знайти розв’язання цiєї проблеми — i нiяк не знаходить. А поки вважає за доцiльне, щоб пiд час завтрашньої церемонiї ти занурився в Джерело, тримаючи контакт з Дейдрою.

— Це допоможе?

— I так, i нi. Вiд цього твоє ставлення до Дани жодним чином не змiниться — зате змiцняться почуття до Дейдри. Бренда переконана, що так буде краще.

— А ти що думаєш?

— Не знаю. Це тобi вирiшувати. З одного боку, це справдi владнає твої проблеми з Дейдрою, але з iншого — ти на все життя будеш зв’язаний з двома жiнками, розриватимешся мiж ними... хтозна, що для тебе краще. — Бронвен серйозно подивилася на мене. — Пам’ятаєш, Артуре, я обiцяла, що колись ти зрозумiєш мене? Так от — цей час настав.

Я лише похмуро кивнув у вiдповiдь.

Роздiл 33

Наше вiнчання було влаштоване з неабияким розмахом, як i годиться для церемонiї одруження короля з королiвською дочкою. Собор святого Патрiка був заповнений найвищим логрiйським дворянством та духовенством, мiськими старiйшинами та послами iноземних держав. До вiвтаря мене пiдвiв Брендон, а Дейдру менi вручив Дункан Енгус, чоловiк її тiтки Алiси. Моя наречена була чарiвна, як ангел, i лише цiлковитий iдiот на моєму мiсцi мiг би думати в цей момент про iншу жiнку...

Я був тим самим цiлковитим iдiотом. Вiдповiдаючи на питання єпископа: „Чи згоден ти, Артуре Пендрагон, взяти шлюб з Дейдрою Лейнстер?”, я мало не вiдповiв: „Нi!”; а потiм, промовляючи слова: „Беру тебе, Дейдро, за законну дружину...”, я запнувся на її iменi, бо з моїх вуст ладне було зiрватися iнше iм’я. Ви знаєте, яке. Без Дани менi свiт не милий...

Пiд час вiнчання я скоса стежив за нею i безнадiйно мрiяв про неможливе. Я чекав на чудо, проте знав, що його не станеться, що не вдарить грiм з ясного неба i не помiняються мiсцями Дейдра i Дана...

Словом, не дуже веселе видалось моє весiлля, хоча навряд чи цю думку роздiляв простiй люд, що захоплено вiтав нас на дорóгою вiд собору святого Патрiка до собору святого Андрiя, де, слiдом за вiнчанням з Дейдрою, я мав повiнчатися з усiєю своєю країною.