Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

Звичайно, цей обман не мiг тривати довго. Щонайбiльше за пiвроку першi з тих, хто отримає Причастя „за високою майстернiстю”, переконаються, що для оволодiння Формотворчими не конче необхiднi знання точних i природничих наук. Я не сумнiвався, що до пори до часу вони триматимуть свої здогади при собi, та рано чи пiзно витiк iнформацiї станеться — через родичiв, друзiв, наближених. Але тодi вже ввiйде у вирiшальну фазу операцiя з „пiдсадними качками”, яким я призначав чiльну роль у всьому моєму планi. Цi люди, найманцi з Еватора, мали влитися в лави запричащених „за високою майстернiстю” i разом з ними скласти ядро моєї команди, мiцний фундамент майбутнього Дому Джерела...

Я глянув на свiй наручний електронний годинник, подарований менi Брендою, — шедевр наукової думки в поєднаннi з останнiми досягненнями магiї. Складовою частиною їхнього механiзму був крихiтний Сапфiр, що контактував з Формотворчими, i це дозволяло їм точно вiдраховувати час Основного потоку, а отже, подавати iнформацiю про перебiг часу в рiзних свiтах. Цей годинник ще жодного разу не помилявся — нi в Тунелi, нi при миттєвому перемiщеннi, вiн функцiонував навiть у Безчасiв’ї. Моя сестра зi скромностi не називала себе генiєм, але я дедалi бiльше переконувався, що вона таки генiй. Нещодавно Брендi навiть вдалося „подружити” свiй комп’ютер з Джерелом. У деталях цiєї „дружби” я розiбратися не змiг, але цiлком усвiдомлював, що сестра отримала в своє розпорядження потужний магiчний iнструмент iз неймовiрно високим творчим i руйнiвним потенцiалом. Та найдивнiше, що я нiтрохи не боявся Бренди, хоча й пiдозрював, що вона стала набагато могутнiша мене. Я знав, що можу в усьому покластися на неї, можу довiряти їй, як нiкому iншому...

Годинник показував, що на Землi Артура, на довготi Авалона, йшла третя попiвночi. Я переключив циферблат на Країну Вiчних Сутiнкiв — там починалася сiєста. Далi, на Землi Гая Аврелiя, в Європi був пiзнiй вечiр. Що ж, i там, i там час зручний. Якщо вже менi не спиться, можна побалакати з моїм уповноваженим в Екваторi й довiдатися, як просуваються справи з вербуванням „пiдсадних качок”.

Я пiдiйшов до великого дзеркала, що висiло на стiнi, й надiслав виклик. Приблизно за пiвхвилини на зв’язок зi мною вийшов мiй кузен Дiонiс — тридцять сьомий принц Сутiнкiв, що носив це iм’я. Чорноволосий i чорноокий, з вiчно серйозним обличчям i меланхолiйним поглядом, вiн не мав нiчого спiльного зi своїм легендарним i легковажним тезкою Дiонiсом Першим, якого в багатьох свiтах вважали за бога. Сучасний Дiонiс на божественнiсть не претендував, а свого часу навiть вiдмовився стати понтифiком Олiмпа — правителем найбiльшого, найблискучiшого мiста в Країнi Сутiнкiв, розташованого високо в горах, на самому краю Денної Межi. Вiдтодi, як вiсiм тисяч рокiв тому Янус залишив Олiмп i оселився в Досвiтньому Замку, мiстом вiд його iменi правлять понтифiки, що змiнюються через кожнi сто рокiв. Власне кажучи, понтифiк є другою особою в Домi пiсля Януса, i охочих зайняти цю почесну посаду серед принцiв Сутiнкiв нiколи не бракувало. Проте Дiонiс ввiчливо вiдхилив дiдову пропозицiю стати його заступником, бо вважав владу невдячною справою, а владоможцiв — рабами свого обов’язку.

У приватному життi Дiонiс був м’який i душевний, як його мати Помона, але, на вiдмiну вiд неї, був по натурi своїй запеклим скептиком i песимiстом. У певному сенсi вiн був надзвичайно щасливою людиною, оскiльки, припускаючи найгiрше, вiдчував задоволення щоразу, коли його похмурi прогнози бодай частково не справджувалися. Дiонiсiв крайнiй песимiзм найчастiше нагадував безмежний оптимiзм. Сам вiн рiдко всмiхався, зате в його товариствi завжди було весело — компенсуючи свою меланхолiйнiсть, Дiонiс змушував спiврозмовникiв усмiхатися i за себе, i за нього.

З’явившись у моєму дзеркалi, кузен пiдняв руку у вiтальному жестi. Вiн був одягнений у коричневий камзол, чорнi штани й високi чоботи з закотом. За ним на столi я побачив шкiряну портупею, шпагу, плащ i капелюх.

— Ти на Землi Аврелiя? — запитав я, вiдповiвши на його привiтання.

— Нi, але щойно звiдти.

— I як там справи?

— Так собi. До речi, можеш додати до свого списку ще одного завербованого.

— Чудово. — Я дiстав iз кишенi блокнот, у якому вiв облiк „пiдсадних качок”. — Хто це?

— Твiй покiрний слуга.

Я машинально розгорнув блокнот на лiтерi „т”, але одразу захлопнув його й уп’явся в Дiонiса здивованим поглядом:

— Ти?!

— А чого б i нi?

— Але ж ти сам вiдмовився.

— Бо не хотiв залишати Землю Аврелiя на поталу Александровi. Та вiдучора обставини змiнилися.

— Як саме?

— Для Землi Аврелiя на краще, а от для нас, поза сумнiвом, на гiрше. Александр кинув цей свiт i свiй орден, досить переконливо iнсценувавши власну смерть.

— О! — вражено сказав я. — А навiщо?