Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

— Гадаю, за пiвтора мiсяця. А потiм нарештi приєднаюся до вашої милої компанiї. Чесно кажучи, я вже трохи сумую за близнюками й Пенелопою. До речi, як твоя донька?

Вiн запитав про це нiби мiж iншим, здавалося — просто з ввiчливостi. Але вiднедавна менi закралася пiдозра, що Дiонiс небайдужий до Пенелопи, хоч я й сам не мiг зрозумiти, на яких пiдставах виник цей здогад. Так твердила моя iнтуїцiя — а до її голосу я звик дослухатися.

— Вона щаслива, — вiдповiв я. — Бренда каже, що Пенелопа стала життєрадiснiшою й розкутiшою, нiж була ранiше, рiдше впадає в меланхолiю.

— Ще б пак! Адже в неї з’явився ти. А як близнюки?

— Також на життя не нарiкають. За вiдсутностi наклепникiв їм дихається вiльнiше. Ось уже другий тиждень я не чув вiд них запевнень, що мiж ними нiчого не було, немає й бути не може. Але мене чимдалi дужче непокоїть Брендине ставлення до чоловiкiв. Зовнi здається, що вона доволi розкута дiвчина, часом поводиться з ними надто грайливо, аж на межi фолу. Але це показуха. Поступово в мене складається враження, що насправдi Бренда боїться їх. Причому боїться панiчно. Не знаю, в чiм тут рiч. А спитати прямо — у в неї або в Брендона — поки не наважуюсь.

Дiонiс ненадовго задумався, наче вагаючись, потiм заговорив:

— По-моєму, все почалося з її замiжжя. Дивний був цей шлюб, i аж нiяк не тому, що вона взяла собi за чоловiка простого смертного. У той перiод я кiлька разiв зустрiчався з нею, i Бренда мала дуже кепський вигляд — тiнi пiд очима, спустошений погляд, млявiсть, апатiя. Та й Брендон був не в кращiй формi, багато пив i вживав транквiлiзатори.

Я розгублено похитав головою:

— Не знав про це.

— Навряд чи їм приємно згадувати цi часи. Можливо, Брендин чоловiк був сексуальним збоченцем, але вона так палко любила його, що не могла кинути. Ну, а Брендон знав про це i страждав.

— Це не схоже на Бренду, — сказав я.

— Та вже ж. Вона завжди була розсудливою дiвчиною, дуже вольовою й рiшучою. Хоча, з iншого боку, жiнки парадоксальнi iстоти, а Бренда в цьому планi... — Дiонiс осiкся. — Схоже, я починаю плiткувати. Лiпше розпитай близнюкiв. Хай самi розкажуть, що вважатимуть за потрiбне.

— Гаразд, — вiдповiв я.

Вiдтак ми повернулися до теми „пiдсадних качок”, Дiонiс вiдзвiтував про нещодавно завербованих i запропонував кiлька нових кандидатур, якi пiсля короткого обговорення я схвалив. Нарештi ми попрощалися, кузен побажав менi вдалого коронування i зник у туманi.

Коли туман у дзеркалi розвiявся, я з подивом побачив не власне вiдображення, а Брендона, вдягненого в халат кармiнового кольору. Я кiлька разiв клiпнув очима, вирiшивши, що вiд утоми в мене пiшли глюки. Але нi — брат був цiлком реальний. Вiн мав скуйовджене волосся й сердитий вираз обличчя.

— Привiт, Артуре, — сказав вiн. — От дивина! Я ж викликав тебе через Сапфiр.

— Мабуть, моє дзеркало перехопило виклик, — припустив я. — Щойно я розмовляв з Дiонiсом.

— А я — з Морганом. Тому тебе й турбую. Вiн або схибився, або щось задумав.

— А саме?

— Просив поступитись йому мiсцем Провiдника на коронуваннi.