Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

— Так. Я маю зустрiти Бренду, коли вона вийде з Джерела. Це мiй обов’язок як Хазяйки.

— Гм-м. Я б теж зачекав її. Але за годину чи двi захочу їсти...

— Їжа не проблема. На той час Бренда вже перейде в Коло Адептiв, Джерело вгамується, i ми зможемо отримати вiд нього будь-який харч. Та й не лише харч, а що завгодно. Зрештою, Джерело є суттю всiх речей на свiтi. — Кiлька секунд Бронвен помовчала. — Але тобi краще пiти. Менi нестерпно бути поруч з тобою й вiдчувати твою байдужiсть до мене.

Я зiтхнув:

— Розумiю.

— Дiдька лисого розумiєш! — раптом скипiла вона. — Ти ще нiчого не збагнув... ще час не настав... Iди геть, Артуре! Будь ласка...

Що менi залишалося робити? Звiсно, я пiшов.

Роздiл 30

Повернувшись у каюту корабля, я став свiдком разючого парадоксу Безчасiв’я. У момент своєї появи мигцем побачив бiля столу три людськi постатi — високого хлопця в зеленiй сорочцi, що обiймав за плечi невисоку дiвчину з лляним волоссям, стягнутими на потилицi у хвостик. Поруч з ними стояла та ж сама дiвчина, але її волосся були розпущене i навiть трохи розпатлане.

Наступної митi тi двоє, що стояли обiйнявшись, зникли, а дiвчина з розпатланим волоссям кинулася до мене й почепилася менi на шию.

— Артуре, братику! Це було чудово! Я пройшла всi дев’ять рiвнiв — як i ти!

— Радий за тебе, сестричко. — Я всадовив Бренду на лiжко i сам сiв поруч. Вона вся тремтiла вiд радiсного збудження. — Вгамуйся, сонечко, розслабся. Як почуваєшся?

— Просто казково! Я нiби знову народилася. Iнакше дивлюся на свiт, бачу новi обрiї... — Її голос зiрвався. — I менi страшно, Артуре. Трiшечки — але страшно. Що робити з такою могутнiстю?

— Спочатку усвiдом її, — порадив я. — Звикни до неї, навчися сприймати Силу як частку себе. А застосування завжди знайдеться... До речi, як зреагувала Бронвен на твiй дев’ятий рiвень?

— Привiтала. Здається, цiлком щиро. Хоча, звiсно, заздрила.

— Думаю, тут справа в нашому досвiдi спiлкування з Формотворчими. А Бронвен ще дуже молода i... — Нараз я замовк, бо з Брендою коїлося щось дивне: її очi заплющилися, на вустах заграла бездумна усмiшка, а з грудей вирвався протяжний стогiн. — Що з тобою? Тобi погано?

— Менi добре, — млосно прошепотiла сестра. — Брендон... — Раптом вона розплющила очi i вражено вигукнула: — Де?!!

— Що „де”? — запитав я, геть збитий з пантелику.

„Брендон на зв’язку, — вiдповiла вона подумки. — Приєднуйся”.

Я негайно приєднався i тут-таки почув брата: