Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

— Аж нiяк. Просто зараз у мене кепський настрiй.

— Чому?

— Бо втомився байдикувати.

— То займися чимсь корисним.

Брендон зiтхнув:

— Менi лiньки. Не хочу нiчого робити, хочу просто вiдпочити. Ти старший за мене, Артуре, але ти не уявляєш, як це — прожити десять рокiв у постiйнiй напрузi. Наша мама... Я її дуже люблю, та вона аж надто турботлива. Так пiклувалася про моє благо, що не давала менi анi хвилини спокою. А моє благо вона трактувала однозначно — ти розумiєш як саме. Тепер я дозволив собi розслабитися. Я нiчого не роблю, нi про що не думаю.

— Зовсiм нi про що? — хитро примружившись, запитав я. — Навiть про одну чарiвну дiвчину з Авалона?

Наступнi кiлька секунд я спостерiгав, як братовi щоки спочатку рожевiють, а потiм стають яскраво-червоними.

— А що... як ти здогадався?

— З Брендиної поведiнки. Останнiми днями вона знай розпитувала мене про Дану. I, певно ж, на твоє прохання.

— А от i нi. Я її не просив. Просто вона вiдчула... е-е, мiй iнтерес.

— Але ж ти бачив Дану лише один раз, — зауважив я. — Та й то через зачаровану калюжу. Як це ти вклепався?

— Сам не збагну, — сумовито вiдповiв Брендон. — Це, що називається, з першого погляду. Ба навiть не погляду, а... з першої думки. Не знаю, як це трапилося — чи ти щось наплутав, коли чарував дзеркало, чи вона невмiло з ним поводилася, — але в ту мить, як ти отримав виклик, я на секунду вiдчув її присутнiсть. Не просто почув адресованi тобi думки — контакт був набагато глибший. Я доторкнувся до самої її iстоти.

— Ого! — приголомшено мовив я. — I ти... тобi нiчого...

— Анiтрохи. Навпаки, менi стало дуже приємно й затишно. Я нiби впав у легкий наркотичний транс. А потiм побачив її, почув її голос... i втюкався по самi вуха.

— Гм-м, — тiльки й проказав я. Iз моєї пам’ятi зринув один вкрай неприємний спогад майже сорокарiчної давнини. Я багато б вiддав за те, щоб забути цей сумний епiзод часiв моєї юностi — але, на жаль, з пiснi слiв не викинеш. Поки я живий, поки я пам’ятаю, хто я такий, зi мною будуть i цi спомини — гiркi й болiснi...

Її звали Ребека, або просто Бекi. Вона була проста смертна, до того ж єврейка — а в моєму рiдному Домi, з певних iсторичних причин, вельми неприязно ставилися до її народу. Проте я кохав Бекi, навiть збирався привести її в Сонячне Мiсто й назвати своєю дружиною.

Та перш нiж вчинити так, я вирiшив упевнитися в Ребекиних почуттях до мене. Я був ще молодий i нерозважливий; я знехтував порадами старших, якi постiйно твердили нам, юним чаклунам, що дуже небезпечно зазирати в думки iнших людей, а надто ж — у самiсiньку їхню душу, де криється найпотаємнiше i найiнтимнiше. Я хотiв знати, що насправдi думає про мене Бекi, як насправдi до мене ставиться.

I я дiзнався. Переконався, що вона любить мене понад усе на свiтi, щиро й самовiддано. Та це вже не мало анiякiсiнького значення — бо тiєї ж таки митi моє кохання до неї вмерло. Я сам убив його, зазирнувши Бекi в душу. Хотiв перевiрити її почуття, а натомiсть перевiрив свої. I вони не витримали такого випробування...

Я труснув головою, проганяючи непроханi спогади. А Брендон витлумачив цей порух по-своєму.