Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

Роздiл 29

На вiдмiну вiд перемiщень у просторi, подорож до Безчасiв’я не супроводжується втратою ваги й фiолетовою iмлою; це явище iншого порядку. Ми вiдчули короткочасне запаморочення i тут-таки опинилися в iншiм мiсцi, бiля пiднiжжя знайомого менi пагорба.

Бренда вiдсторонилася вiд мене i з iнтересом роззирнулася довкруги.

— То це i є центр Всесвiту?

— Мабуть, так. — вiдповiв я. — До речi, що ти бачиш?

— Лiлову траву, зелене небо, пагорб, квiти... А чому ти питаєш?

— Менi здається, що все це iлюзiя.

Бренда нахилилася до землi, зiрвала найближчу срiблясту квiтку й понюхала її.

— Якщо це iлюзiя, те дуже правдоподiбна... Ой!..

Квiтка станула в її руках i тiєї ж митi з’явилася там, де щойно була зiрвана.

— Це я й мав на увазi, — сказав я. — I трава, i квiти тут несправжнi, бо вони не ростуть. Тут усе незмiнне, бо тут немає часу. Кожна мить тут триває вiчнiсть.

— А нашi тiла? — запитала Бренда. — Вони теж iлюзiя?

— Складне питання. Зараз ми одночасно знаходимося в двох рiзних мiсцях — на кораблi, що пливе по рiчцi, i тут, у Безчасiв’ї. Для матерiального свiту наша роздвоєнiсть триватиме нескiнченно малий промiжок часу, але тут це можуть бути днi, роки, сторiччя.

— А проте мiй одяг цiлком реальний. — Бренда розстебнула гудзики пiжами й погладила свої невеликi пружнi груди. — Нi, моє тiло не iлюзiя. Це безсумнiвно.

Я збентежено вiдвiв погляд i побачив на вершинi пагорба струнку жiночу постать у бiлих шатах. Бренда теж її помiтила, бо тихо охнула i квапливо запнула пiжаму.

— Це Хазяйка? — запитала вона.

— Так, — сказав я. — Ходiмо.

Побравшись за руки, ми почали пiднiматися вгору по пологому схилу пагорба. Бронвен у своїй подобi Снiгової Королеви чекала нас, не роблячи анi кроку назустрiч. Її обличчя було холодне й незворушне, а очi нагадували два замерзлих озера. Видно було, що вона дуже сердита.

— Ти прийшов не сам, Артуре, — крижаним тоном промовила Бронвен, коли ми пiдiйшли. — I не запитав мого дозволу.

— А з якого дива я маю питати твого дозволу?