Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

— Що, не вiриш? Атож, розумiю, в це важко повiрити. Всерединi кожної людини стiльки бруду, що лише вона сама може терпiти її, та й то не завжди. А для стороннього побачити її, доторкнутися, вiдчути — у кращому разi огидно. Все це так — але ж мають бути винятки. Тi самi винятки, що пiдтверджують загальне правило; винятки, без яких це правило стає безглуздим. З Даною був саме такий виняток, i замiсть усього найгiршого, що в нiй є, що є в кожному з нас, я побачив найпрекраснiше. Можливо, менi допомiг досвiд спiлкування з Брендою. Ми навчилися терпiти бруд одне одного, як свiй власний; у певному сенсi вiн у нас спiльний. I стосунки мiж нами схожi на ставлення iнших людей самих до себе: дещиця презирства, чимала частка скепсису i безмежна самозакоханiсть.

— Мабуть, ви не уявляєте себе один без одного, — сказав я.

— Ще б пак, — кивнув Брендон. Потiм пiдозрiло зиркнув на мене i додав: — Але якщо ти натякаєш...

— Боронь боже, — поморщився я. — Нi на що не натякаю... I знаєш, брате, менi здається, що ви з Брендою почасти самi винуватi, що вас пiдозрюють в iнцестi. Вашi безнастаннi запевнення, що мiж вами нiчого немає, не було й бути не може, справляють зворотний ефект. Я, скажiмо, вiрю вам, бо хочу вiрити, а проте мушу визнати, що ваш зайвий запал насторожує. Якби я був об’єктивний до вас, то, мабуть, пригадав би прислiв’я, що диму без вогню не буває.

Брендон був явно збентежений моєю вiдповiддю. Вiн нiяково вiдвiв погляд, дiстав з кишенi сигарету i закурив.

— Добре, Артуре. Ми з Брендою врахуємо твоє зауваження. I до речi, про дим та вогонь. Щоразу, як мова заходить про Дану, твiй голос невловимо змiнюється. Стає теплiшим i нiжнiшим. З чого б це?

Цiною неймовiрних зусиль менi вдалося зберегти незворушний вираз обличчя.

— Ти що, ревнуєш?

— Так, ревную, — чесно зiзнався Брендон. — Ти, мабуть, вирiшиш, що це несерйозно, бо я й справдi бачив Дану лише кiлька хвилин i перемовився з нею заледве парою слiв, але... — Вiн зам’явся. — Ну, словом, я вважаю, що їй дуже пасуватиме червоно-золота тунiка й вiнець королеви Свiтла.

Чомусь я нiтрохи не здивувався. Може тому, що й сам у думках примiряв до неї корону Авалона... Я зiтхнув, забрав у Брендона сигарету, швидко докурив її й викинув недопалок за борт. Потiм сказав:

— Твої ревнощi не за адресою, брате. Не стану критися: мiж мною й Даною таки є... ну, певна симпатiя. Але ми лише друзi — i по всьому. А от кого ти справдi маєш стерегтися, то це Моргана Фергюсона. Заради Дани вiн навiть хоче розлучитися з дружиною. Тож раджу тобi не ловити гав, iнакше спiймаєш облизня.

Поки вiн обдумував щойно почуте, я видобув з кишенi невелике округле дзеркальце. Брендон збирався встати й вiдiйти убiк, але я жестом звелiв йому залишатися на мiсцi.

Брижi... Туман... Контакт.

Я побачив Данине лице в обрамленнi вогненно-рудого волосся, безладно розкиданого по подушцi. Вона сонно всмiхалась i часто клiпала очима. Я ледве стримався, щоб не замилуватися нею в присутностi Брендона.

— Привiт, Дано, — сказав я. — Вибач, що розбудив.

— Привiт, Артуре, — вiдповiла вона. — Все гаразд, я вже давно прокинулася. Але нiяк не можу встати.

— Чому? Занедужала?

— Та нi. Просто нудьгую. Пiсля твого повернення ми з Дейдрою ще не сварилися.

— Це ж чудово!

Дана зiтхнула: