Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

— Ускочив ти в халепу, Кевiне. В одному Дана була з тобою щира: ти опинився в лiгвищi двох гримучих змiй. Гарненьких, руденьких, зеленооких — i дуже кусючих. Коли на тебе претендують двi такi дiвчини, а ти й сам не знаєш, котрiй з них вiддати перевагу, то кепськi твої справи.

— Перестань, Моргане, — поморщився я. — Не драматизуй ситуацiю. Мої з Даною проблеми — через каменi. Ми обоє це усвiдомлюємо.

Фергюсон так подивився на мене, нiби чекав, що я ось-ось маю перекинутися на вiслюка.

— Цiкаво, — спроквола мовив вiн. — У вашiй сiм’ї всi такi iнфантильнi телепнi, чи це через твоє подвiйне дитинство? Невже ти ранiше нiчого не помiчав? Ти впав Данi в око задовго до тiєї пригоди з каменями — тому вона й уникала тебе, щоб не видати своїх почуттiв. Її проблеми з Колiном виникли не пiсля того, як ти пройшов у Ворота, а набагато ранiше. Фактично вiд першої твоєї появи в Авалонi.

— Але ж Дана казала...

— Мало що вона казала! Нiколи не вiр жiнкам, надто якщо вони самi називають себе гримучими змiями.

Я пильно придивився до Моргана:

— Друже! Але ж ти злий, як чорт.

Фергюсон пiдiбгав губи i довго мовчав.

— Твоя правда, — врештi зiзнався вiн. — Я справдi злий на тебе, хоча й розумiю, що ти нi в чому не винен. Менi завжди подобалася Дана, i я дуже шкодую, що вона не народилася рокiв на п’ять або десять ранiше... Знаєш, — повiдомив вiн довiрчим тоном, — в душi я давно хотiв, щоб Дана розлюбила Колiна. Думаю, з нас вийде чудова пара, навiть попри нашу рiзницю у вiцi.

— Хочеш розлучитися з дружиною?

— Рано чи пiзно це станеться, — скрушно вiдповiв Морган. — Зрештою, я сподiваюся прожити довго, дуже довго... — При цьому вiн значуще глянув на мене. — I не хочу провести своє довге життя в тому пеклi, на яке прирекли мене в юностi батьки.

— Розумiю... Отже, ти маєш Дану на прикметi?

— Маю, i врахуй це. Якщо надумаєш звабити її... — Тут вiн розгублено замовк. Я з подивом завважив на його обличчi безпорадний вираз. — Ти мене дуже засмутиш, Кевiне. Дана чарiвна дiвчина i заслуговує кращої долi, нiж бути чиєюсь коханкою. Навiть коханкою короля.

Саме цiєї митi почувся приглушений захисними чарами стукiт у дверi. Менi навiть не довелося загострювати свої вiдчуття, аби зрозумiти, що це була Дейдра.

— Можеш поцiлувати її, — сказав Морган. — Я не сором’язливий.

Роздiл 27

Коли Дейдра ввiйшла, я дослухався Морганової поради, i наша перша зустрiч пiсля тривалої розлуки ознаменувалася нiжним поцiлунком. Фергюсон дивився на нас iз доброзичливою усмiшкою. Вiн щиро бажав нам щастя — i не без користi для себе.

Потiм я всадовив Дейдру в крiсло, сам сiв поруч неї на стiлець i сказав:

— Отже, тепер комiтет з реставрацiї Пендрагонiв у повному зборi.