Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

— Саме тому Дейдра звернулася до мене, — пояснила Дана. — I плiтки негайно припинилися. Всiм вiдомо, що я б не стала покривати її походеньки.

— Ясно, — сказав я i присiв на край лiжка. — Але iншого не розумiю. Чому ви з Дейдрою, даруй на словi, як кiшка з собакою?

— Швидше як двi гримучi змiї, — уточнила вона. — Торохтимо й кусаємося. Щиро хочемо налагодити дружнi стосунки, та нiяк не вдається. Щовечора миримося, обiцяємо бiльше не сваритися, клянемось у вiчнiй дружбi — але з ранку все починається знову. Перше, що ми робимо, прокинувшись, це знаходимо привiд для чергової сварки.

Нi, подумав я, розумом жiнок нiколи не збагнути, i судити їх за чоловiчими мiрками так само безглуздо, як вимiрювати довжину кiлограмами. При всьому своєму рацiоналiзмi, розсудливостi та практичностi, вони геть-чисто вiдкидають звичайну логiку, протиставляючи їй щось зовсiм несосвiтенне i недосяжне для чоловiчому розумовi — так звану логiку жiночу.

— Я б хотiв, щоб ви подружилися, — ввiчливо сказав я. — У вас так багато спiльного.

— Та вже ж, — з гiркотою погодилась Дана. — У нас багато спiльного. Аж занадто. Спершу був Колiн, що душi не чув у Дейдрi, а я бiгала за ним як дурненька. Згодом з’явився ти...

Моє серце знову занило. Колись, iще пiдлiтком, я мрiяв стати серцеїдом, марив про те, як жiнки навперебiй чiплятимуться менi на шию. Згодом я добряче погуляв, щоправда, недовго, бо одного чудового дня несподiвано виявив, що Дiана, моя маленька тiтонька, стала дорослою жiнкою, i я закохався в неї без пам’ятi. А потiм... Потiм усе пiшло шкереберть. Я втратив пам’ять i втратив Дiану, а мої дитячi мрiї, мов гротеск, втiлилися в образi трьох дiвчат, ладних через мене видряпати одна однiй очi.

— Не надавай цьому значення, Дано, — м’яко мовив я. — Це лише чари, якийсь супутнiй ефект вiд взаємодiї Знакiв.

— Я розумiю, — сказала вона, розгублено дивлячись повз мене. — Але... Знаєш, я справдi любила Колiна. Нехай i по-дитячому, це неiстотно. Головне, що любила його. А коли з’явився ти... Менi ти одразу сподобався — та не бiльше того. Ти подобався менi так само, як подобався Морган Фергюсон i деякi iншi знайомi. Це ще нiчого не означає, це просто симпатiя. А от коли ти ввiйшов у Ворота, зi мною щось сталося, у менi щось зламалося. I рiч не в тому, що зараз мене вабить до тебе; зрештою, це минеться, щойно чари розвiються. Але водночас це вбило моє кохання до Колiна... Тiльки не подумай, що я звинувачую тебе. Навпаки, я маю ще подякувати, що ти пiддав мої почуття випробуванню, якого вони в результатi не витримали. Зазвичай iспит для кохання починається в шлюбi, коли вже пiзно щось мiняти, i слава богу, що я уникла такої долi. Тепер я вiльна i не шкодую про втрачену корону, яку майже тримала в руках.

— Зовсiм не шкодуєш?

— Нiтрохи... А втiм, нi, брешу. Менi таки прикро.

— А якщо я запропоную тобi корону? — раптом вихопилося в мене.

Це було так несподiвано для нас обох, що ми кiлька секунд приголомшено дивились одне на одного. Першою опам’яталася Дана:

— Це дурницi, Артуре. Ти ж не серйозно запропонував?

— Нi, не серйозно, — вiдповiв я, все ще не в змозi повiрити, що я так сказав.

А наступна думка, що майнула в моїй головi, була вже просто непристойна. Звiсно, я не мав намiру висловлювати її вголос, але тут перехитрив самого себе, дозволивши Данi почути те, про що лише подумав.

Вона подивилася на мене з таким нещасним виглядом, нiби я запропонував їй коробку шоколадних цукерок, вiд яких вона мусить вiдмовитися, бо береже свою фiгуру.

— Я б погодилася, — повiльно мовила Дана, — коли б не Дейдра. Якби ти був вiльний, я б прийняла твою пропозицiю у сподiваннi, що нашi любовнi стосунки згодом переростуть у справжнє кохання. Але в тебе є Дейдра, а я надто високо цiную себе, щоб стати твоєю жiнкою номер два, хай навiть ти — правнук великого Артура.

Я збентежено опустив очi:

— Вибач, Дано. Це все через каменi. Часом я стаю геть дурний.