Розділ «частина третя ЖЕРТВИ ДЖЕРЕЛА»

Дверi тихо заскрипiли, розчинилися, i в кiмнату ввiйшла чарiвна рудоволоса дiвчина в розкiшнiй вечiрнiй сукнi з синього оксамиту. Я не гаяв нi секунди — тут-таки кинувся до неї, схопив її в обiйми i припав спраглими вустами до її солодких вуст. Вона розгубилася, а проте нiжно й палко вiдповiла на мiй поцiлунок.

А за мить я вiдсахнувся й нiяково проказав:

— Перепрошую, Дано... Я думав, це Дейдра.

Я збрехав, i Дана зрозумiла це. Я вiдразу впiзнав її, щойно вона ввiйшла, але вже не мiг стриматися. Я втратив над собою контроль, коли побачив її. Я геть утратив розум!..

Цiлу вiчнiсть ми стояли, розгублено дивлячись одне на одного. До дiйсностi мене повернув горiлий запах. Озирнувшись, я побачив, що навколо сигарети, яку впустив, коли кинувся до Дани, почав жеврiти килим. Я швидко затоптав жарини, а недопалок переправив мiкро-тунелем у найближчу помийну яму. Тим часом Дана зачинила дверi.

— Даруй, я не знала, що ти вже повернувся, — сказала вона. Якось само собою ми перейшли на ти, хоча ранiш для наших стосункiв була характерна зайва офiцiйнiсть.

— Шукаєш Дейдру? Її тут немає.

— Знаю. Зараз вона дає бенкет на честь iноземних послiв, що прибули засвiдчити повагу майбутнiй королевi Логрiсу. — Дана сумно всмiхнулася. — Ще три мiсяцi тому я влаштовувала такий самий бенкет.

— Менi шкода, що так сталося, — винувато сказав я.

Дана хитнула головою:

— Я не ображаюся, Кевiне... чи Артуре? Як тепер тебе називати?

— Як хочеш. Менi байдуже.

— I все-таки ти Артур. Король Артур... — Дана пройшла вглиб кiмнати й сiла в крiсло бiля вiкна. — Знаєш, це звучить так незвичайно.

— Розумiю. Коли я народився i батько вирiшив назвати мене Артуром, родичi були проти. Для них це iм’я асоцiювалося лише з однiєю людиною — з великим королем, засновником нашого Дому.

— А в нашому родi цього iменi боялися. Як вогню, як дурної прикмети, як пристрiту. Коли хтось iз валiйських лордiв називав свого сина Артуром, ми, Лейнстери, сприймали це як виклик, як демонстративну непокору королiвськiй владi.

Ми замовчали. Дана блукала поглядом по спальнi, а я замилувано дивився на неї. Мiй потяг до Дани не мав нiчого спiльного з тою похiтливою жагою до Бронвен, що мучила мене все лiто. Зараз у менi домiнувала нiжнiсть. Я хотiв бути поруч з нею, чути її мелодiйне контральто, що часом збивалося на хлоп’ячий тенор, дивитися на неї — як вона ходить, як сидить, як схиляє набiк голову, коли щось каже, як невимушено поправляє сукню, як прибирає з обличчя свої непокiрнi кучерi...

— Якось негарно вийшло, — нарештi сказала Дана. — Мабуть, Дейдра не знала, що ти тут. Iнакше попередила б мене.

— Ви ночуєте разом? — здогадався я.

— Вже два тижнi. Злi язики почали плiткувати, що Дейдра знову взялася за старе i за твоєї вiдсутностi плутається з Фергюсоном. Тож вона попросила мене спати з нею.

— А чому тебе? Вас не назвеш задушевними подругами.