Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

— А що?

— Я такий, як ранiше, Дейдро. Я завжди був i буду таким.

Її очi широко розплющилися:

— Ти... ти все згадав?

— Так, згадав. I нiтрохи вiд цього не змiнився.

Дейдра мiцнiше пригорнулася до мене. Я зарився лицем у її густому запашному волоссi.

— Розкажи про себе, — попросила вона.

Я розповiв їй про Володарiв Екватора — чаклунiв та вiдьом, що завдяки Причастю мають владу на Формотворчими Силами Свiтобудови. Розповiв про Доми Володарiв — чаклунськi наддержави. Розповiв про своє рiдне Царство Свiтла i про Сонячне Мiсто; про Свiтанковi свiти, якими править наш Дiм, про свiти молодi, бурхливi, сповненi життя та наснаги. Розповiв про Країну Вiчних Сутiнкiв, яку любив дужче за батькiвський Дiм, про свiт, де постiйно панує осiнь, де величезне червоне сонце нерухомо висить над обрiєм, одягаючи в багрянець хмари в деннiй частинi неба; про мовчазнi помаранчевi гаї, де я любив гуляти на самотi; про величне i прекрасне мiсто Олiмп на вершинi однойменної гори; про дiдiв Досвiтнiй Замок у Нiчнiй Межi Сутiнкiв, про самого дiда Януса, який давно втратив лiк прожитим вiкам та пережитим жiнкам i рахував своїх нащадкiв тисячами душ...

— А тобi скiльки рокiв? — запитала Дейдра.

— Формально, шiстдесят, — вiдповiв я. — Незабаром виповниться шiстдесят один. Але це дуже умовна цифра. Володарi звикли рахувати свiй вiк за часом Основного потоку, проте в рiзних свiтах i плин часу рiзний. Тут, у цьому свiтi, я прожив майже двадцять один рiк, а за стандартним часом — двадцять сiм. Зате в Царствi Свiтла i в Країнi Сутiнкiв час iде трохи швидше Основного потоку, тож до тих тридцяти чотирьох стандартних рокiв, що їх я прожив як Артур, треба додати ще п’ять або шiсть. А взагалi, точний вiк не має для нас особливого значення.

— Та вже ж, — гiрко зiтхнула Дейдра, — Для тебе це не має значення. П’ять або шiсть рокiв у той чи iнший бiк — яка рiзниця для безсмертного чаклуна. Ти вiчно будеш молодий, а я... У твої роки я перетворюся на стару бабу.

Я розсмiявся i мiцно поцiлував її.

— Помиляєшся, сонечко! Ти назавжди залишишся юною й чарiвною. Клянуся Мiтрою й Зевсом-Юпiтером!

Роздiл 16

Я знову йшов по густiй помаранчевiй травi помiж деревами з осiннiм кольором листя. У деннiй частинi неба палала вiчна вечiрня заграва; мiж сизо-багряними хмарами пробивалося свiтло великого червоного сонця. Вiтер, що дув з денного боку, принiс iз собою спеку й духоту, мрячив теплий дощ. Градусах у тридцяти праворуч вiд напрямку в день клубочилися важкi свинцевi хмари-громовицi; вони невпинно насувалися, запинаючи небо темним покривалом. Наближалася гроза з гарячою зливою — характерне, але рiдкiсне явище в спокiйних, урiвноважених Сутiнкових свiтах. Я дуже любив грози в Сутiнках, проте зараз нiтрохи не тiшився в передчуттi шаленства стихiй...

Я сам не знав, навiщо прийшов у цей дикий, ненаселений свiт, де ми з Дiаною ховалися вiд стороннiх очей, щоб сповна насолодитися нашим гiрким щастям, де був притулок нашого кохання... Вiдтодi минуло багато рокiв, але менi здавалося, що це було лише вчора — адже суб’єктивно я сприймав минуле без тих двадцяти рокiв, що провiв у безпам’ятствi. Вiрнiше, так сприймала його та частина мого „я”, що була Артуром...

Що я сподiвався побачити тут пiсля тривалої вiдсутностi? Зарослу густою травою галявину без будь-яких слiдiв нашого перебування? Розкиданi навколо бруднi клаптi бiлого й синього шовку, розiдранi подушки та ковдри, побитi мiллю килими, попсованi сонцем i дощами книжки?.. Важко сказати. Я просто йшов знайомою дорогою, дивлячись собi пiд ноги, i вiддавався спогадам.

Коли дерева розступилися, я боязко пiдвiв погляд i нараз завмер, не ймучи вiри своїм очам. Посеред широкої галявини, там, де колись було Дiанине шатро, тепер стояв охайний двоповерховий будинок з червоної цегли. Якби я не був так занурений у власнi думки, то давно б помiтив його черепичний дах, що здiймався над кронами дерев.

Моя секундна розгубленiсть змiнилася обуренням. Яке блюзнiрство! Хто насмiлився споганити своєю присутнiстю це святе мiсце? Чий збочений розум наважився образити свiтлу Дiанину пам’ять?

Скипаючи з лютi, я голосно вилаявся i бiгцем кинувся до будинку з твердим намiром покарати святотатця. Золотошерстi звiрята з довгими пухнатими хвостами i вiдстовбурченими вухами, тi самi, яких любила Дiана, злякано сичали на мене з густої трави.