Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

Я простяг руку й погладив її волосся. На дотик воно було таке ж м’яке й шовковисте, як Дiанине.

— Шанс є, але примарний, ефемерний, безнадiйний. Краще не думай про нього. Не тiш себе марними сподiванням.

— Але ж ти сподiваєшся, я бачу.

— Так, сподiваюся. Всупереч логiцi та здоровому глузду, я не можу повiрити в Дiанину смерть. Розум каже, що вона загинула, що надiї нема... але серце з цим не погоджується.

Пенелопа спiвчутливо дивилася на мене своїми карими очима, такими схожими на Юнонинi... Чи, може, на мої... А втiм, це одне й те ж саме.

Тим часом окремi завивання вiтру надворi переросли в безупинне виття. Дерева шумiли листям, їхнi гiлки трiщали, стовбури надсадно скрипiли. За вiкном панувала кромiшня пiтьма, як безмiсячної, беззоряної ночi. Нiч у Деннiй Межi сутiнкового свiту — провiсниця грози та гарячої зливи. Нагадування стихiї, що вона ще жива, що вона тiльки дрiмає...

Пенелопа рвучко випросталася.

— Мої пухнастики! Геть забула про них...

Вона кинулася до вхiдних дверей i розчахнула їх. До холу ввiрвалося гаряче, задушливе, насичене вологою повiтря, а за секунду з’явилося перше золотошерсте звiря. Воно сторожко зиркнуло на мене своїми очима-намистинками i прошмигнуло пiд канапу. Потiм стали забiгати iншi звiрята — однi залишалися в холi, ховаючись пiд меблями, декотрi тiкали в сумiжнi кiмнати, а близько десятка пострибали сходами на другий поверх.

Нарештi Пенелопа захряснула дверi.

— Пухнастики страшенно бояться грози, — пояснила вона, витираючи сухим рушником обличчя та руки.

— Дiана називала їх просто звiрятами, — зауважив я.

— Знаю. — Пенелопа вiдклала рушник, сiла в крiсло i погладила одне зi звiрят, що вiдразу вмостилося в неї на колiнах. — Пухнастиками їх прозвала тiтка Юнона.

— Ти часто бачишся з нею?

— Досить часто. Твоя мати одна з тих, хто не цурається мене. Востаннє вона була тут наприкiнцi вчорашньої сiєсти. Тодi й розповiла, що ти живий. Була дуже щаслива... i трохи засмучена через вашу невдалу розмову i через те, що ти не вiдповiдаєш на її виклики.

— Я заблокував свiй Сапфiр, — пояснив я. — Спочатку хотiв побути на самотi, а потiм — щоб нiхто не заважав менi в дорозi. Але з Юноною справдi вийшло негарно. Проте я не мiг iнакше — з нею хтось був... — Моє невисловлене запитання повисло в повiтрi.

— Тiтка Юнона тепер королева Марса, — сказала Пенелопа. — Три роки тому вона вийшла за короля Валерiя Ареса, який заради неї розлучився з колишньою дружиною.

Я важко зiтхнув. Це було менi неприємно, викликало в мене рiшучий протест. Як i кожен син, я сприймав матiр як свою власнiсть i ревнував її навiть до батька та братiв — а що вже казати про стороннього, чужого менi чоловiка...

— Твiй брат Брендон теж був не в захватi вiд Юнониного замiжжя, — промовила Пенелопа зi спiвчутливою i дещо лукавою усмiшкою. — Дивний ви народ, чоловiки.

Раптом я згадав про Дейдру. Як поставиться до неї Пенелопа? I як Дейдра сприйме звiстку про те, що в мене є дочка... Але нi! Я не мiг думати про це. Дiана i Дейдра iснували нiби в рiзних реальностях — а зараз я був у Дiанинiй реальностi.