Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

— В Олiмпi ними торгують на кожнiм розi, — у тон йому вiдповiв я. — Обов’язково там буду й виберу для тебе найкращий. А поки...

Я замовк i задумався. Власне, я мiг накласти на Морганiв Вогнезор пiдсилювальне закляття, пiдключити його до Формотворчих, а потiм „познайомити” його з моїм Сапфiром. Але такi чари могли вступити в конфлiкт з магiчною структурою самого каменя, i вiн перестав би коритися Фергюсону. Тому я вiдмовився вiд цiєї iдеї й дiстав з верхньої шухляди комода маленьке прямокутне дзеркальце з вiдбитим кутом.

— Не посоромишся тримати його при собi? — запитав у Моргана.

— Ну... задля справи пiду на таку жертву, — вiдповiв вiн. — I що далi?

— Зараз побачиш. — Я викликав Образ Джерела, наклав на дзеркальце вiдповiдне закляття й закрiпив його допомiжними чарами.

Морган захоплено спостерiгав за моїми дiями.

— Круто! — сказав вiн, очi його пломенiли. — Навчиш мене?

— Згодом, — пообiцяв я й вiддав йому дзеркальце. — Тепер ти знайдеш мене де завгодно.

— До нього треба пiдстроювати мiй камiнь?

— Нi, дзеркальце саме стало чаклунським iнструментом. Воно настроєне на мiй Образ i не вимагає жодних магiчних манiпуляцiй. Через нього зi мною може зв’язатися будь-хто, не лише ти. Треба просто зосередитися на ньому й подумати про мене. А якщо я сам захочу поговорити з тобою, то дзеркальце тихо задзижчить. Тодi ти...

— Зосереджуся на ньому й подумаю про тебе, — з кислою мiною пiдхопив Морган. — I жодних магiчних манiпуляцiй. Може, ще додаси чарiв, щоб воно само вистрибувало з моєї кишенi? Бо я, чого доброго, ще не зможу його дiстати.

Вiн був засмучений, як дитина. Щоб утiшити його, я коротко пояснив йому принципи функцiонування дзеркального зв’язку — нехай трохи попрактикується зi своїми колегами-магiстрами, поки я буду вiдсутнiй.

Потiм ми попрощалися. Морган побажав менi удачi та якнайшвидшого повернення, i я перемiстився до Дейдри.

Вона ще спала, неспокiйно соваючись у лiжку. Насамперед я поглибив її сон, знявши тривогу й напруження. Вона затихла, її лице прояснiло, а на вустах з’явилася безтурботна усмiшка. Вочевидь, їй почало снитися щось приємне.

Вiдтак я взявся до справи i без проблем вiдшукав накладене на Дейдру закляття. Як я й припускав, виходячи з засобiв, до яких вдавався Ерiксон, щоб закрiпити своє закляття, це були протизаплiднi чари, дуже схожi на тi, що їх використовують вiдьми з Домiв, аби запобiгти небажанiй вагiтностi. Цi чари мали суто психологiчний характер i не шкодили органiзмовi, але в Дейдриному випадку вони грунтовно „зав’язли”, поникнувши глибоко в пiдсвiдомiсть, до рiвня iнстинктiв i безумовних реакцiй. Також я виявив, що хтось уже намагався зняти закляття, але зазнав невдачi. Бронвен, здогадався я. От бачиш, дорогенька, мистецтво i сила — двi великi рiзницi; у такiй тонкiй i делiкатнiй сферi, як людський органiзм, головне майстернiсть, а не могутнiсть...

Подумки я згадав добрим словом мою тiтку Помону iз Сутiнкiв, що навчала мене премудростям медицини. Завдяки її урокам, я знав, що маю робити, i досить швидко нейтралiзував дiю чарiв з усiма їхнiми наслiдками. Тепер Дейдра була цiлком здорова й могла народити менi хоч сотню синiв та дочок.

Вона продовжувала спати, лагiдно всмiхаючись увi снi. В її присутностi мiй бiль за Дiаною втамувався; поруч iз Дейдрою я вiдчув, що горе перестало стискати моє серце. Вона i тiльки вона здатна вилiкувати мене вiд туги за втраченим коханням, лише з нею я знайду спокiй i щастя...

Я дивився на Дейдру i нiяк не мiг змусити себе пiти. Я терпiти не можу сцен прощання, однак це було понад мої сили — залишити її, не вiдчувши на своїх вустах смак її поцiлунку, не зiгрiвшись теплотою її тiла... Я квапливо роздягся i шаснув пiд ковдру. Ще не прокинувшись остаточно, Дейдра iнстинктивно пригорнулася до мене й вiдповiла нiжнiстю на мою пристрасть.

Потiм ми лежали обiйнявшись. Час вiд часу я цiлував її й сумно думав про неминучу розлуку.

— Кохана, — сказав я. — Пам’ятаєш, ти просила, щоб за будь-яких обставин я залишався собою?