Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

Коли я пробiгав мiж двома клумбами, де росли улюбленi Дiанинi сутiнковi троянди, дверi будинку вiдчинилися, i на ганок вийшла висока струнка дiвчина в короткiй зеленiй сукнi. Вона дивилася на мене, привiтно всмiхаючись.

— ДIАНО! — закричав я. — О БОГИ! ДIАНО!

Ошалiлий вiд радостi, я злетiв на ганок, щоб обняти її, пригорнути до себе... i лише останньої митi зрозумiв, що помилився. Мої руки зупинились у сантиметрi вiд талiї дiвчини, яку здаля я прийняв за Дiану.

Зблизька вона бiльше була схожа на Юнону — якщо взагалi можна говорити про рiзний ступiнь схожостi з двома такими схожими сестрами. У неї було хвилясте каштанове волосся, оксамитовi карi очi та чорнi брови моєї матерi; зате фiгура, овал лиця, усмiшка... Її усмiшка! Вона не була така слiпуча, як у Юнони, але вражала мене в самiсiньке серце, змушуючи його болiсно нити. Бо це була Дiанина усмiшка...

— Привiт, Артуре, — сказала менi знайома незнайомка. — Я Пенелопа.

Поступово на змiну розчаруванню прийшла цiкавiсть. Дiвчина, що назвалася Пенелопою, була дуже молода. I хоча судити про справжнiй вiк вiдьом з їхньої зовнiшностi справа невдячна, я був на сто вiдсоткiв упевнений, що їй нiтрохи не бiльше двадцяти п’яти рокiв.

— Ти моя нова сестричка? — запитав я. — Кузина, племiнниця?

— На зразок того, — вiдповiла Пенелопа. Тiльки зараз я помiтив, що вона дуже хвилюється. — До всього iншого, я твоя двоюрiдна сестра.

— До всього iншого? — розгублено перепитав я.

— Моя мама — твоя тiтка Дiана, а отже, ми кузени, — пояснила Пенелопа. — Але не це головне... — Тут вона замовкла, вочевидь для того, щоб далi я сам здогадався.

Я таки здогадався — i завмер мов громом прибитий. Зненацька менi вiдiбрало мову, я не мiг вичавити з себе анi слова i лише витрiщався на Пенелопу очманiлим поглядом. Ви можете сказати, що це було ясно з першої ж секунди. Мабуть, i так. Та хотiв би я подивитися на вас в моїй ситуацiї.

За хвилю Пенелопа знову заговорила:

— Якось неправильно вийшло, так? Вiдколи стало вiдомо, що ти живий, я дуже чекала тебе... i дуже боялася, що ти прийдеш i ще не знатимеш про мене.

— Т-то т-ти м-моя д-дочка? — промимрив я, вперше i, сподiваюся, востаннє в життi почавши заїкатися.

— Твоя й Дiанина. Я народилася рiвно через дев’ять мiсяцiв пiсля твого зникнення. — А пiсля деяких вагань вона додала: — Думаю, мама вiд самого початку боялася, що ти не повернешся, i... ну, ти розумiєш.

— Боже! — сказав я.

Пенелопа взяла мою руку й зазирнула менi в очi — точно так, як це робила Дiана.

— У тебе шок, Артуре. Ходiмо в дiм.

Я мовчки кивнув i пройшов з нею досередини. У просторому холi працював кондицiонер, було сухо i прохолодно. Оскiльки на цей час сонце вже цiлком сховалося за хмарами, Пенелопа ввiмкнула свiтло. Очевидно, бiльшiсть побутових приладiв у будинку працювали вiд електричного струму, а його генератор, пiдключений до Формотворчих, найпевнiше, стояв у пiдвалi. Це було цiлком у стилi Сутiнкових, що сповiдували розумне поєднання чарiв та досягнень технологiчної цивiлiзацiї в гармонiйнiй єдностi з природою. Така позицiя подобалася менi бiльше, нiж практика Царства Свiтла, де чари вживали на кожнiм кроцi, i водночас їх застосування було суворо регламентоване численними директивами Королiвського департаменту побутової магiї.

— Ти голодний? — запитала Пенелопа, всадовивши мене в крiсло.