Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

Я заперечно похитав головою:

— Нi.

— Щось випити?

— Нi, дякую.

— Тодi, може, сигарету?

Кiлька секунд я вагався, потiм ствердно кивнув:

— Так, мабуть.

Пенелопа поставила на тумбочку поруч iз моїм крiслом попiльницю, дiстала почату пачку сигарет i розкурила двi, одну з яких передала менi.

— Дякую, — сказав я, глибоко затягся й одразу ж видихнув дим, зайшовшись гучним кашлем.

Пенелопа здивовано глянула на мене:

— Ти не палиш?

— Ось уже двадцять рокiв. Коли я регресував, то забув про цю звичку.

Пенелопа мовчки зробила кiлька затяжок i роздавила сигарету в попiльницi. За статистикою, дев’яносто з кожної сотнi дорослих чаклунiв та вiдьом були запеклi курцi, а решта десять вiдсоткiв палили час вiд часу. На вiдмiну вiд простих смертних, нiкотин не шкодив нашому здоров’ю — вiрнiше, нам не складало труднощiв усунути всi негативнi наслiдки вiд курiння. Взагалi, ми не боялися тiлесних хвороб; iнша рiч — хвороби душi та розуму. Їх нiякими чарами не вилiкуєш.

— Юнона казала, що в тебе була втрата пам’ятi, — озвалася Пенелопа. — Ти це мав на увазi?

Я невизначено кивнув, почуваючи певну розгубленiсть. Повернувшись в Екватор, я твердо вирiшив зважувати кожне своє слово про Серединнi свiти. Я гарненько продумав, що казатиму Юнонi, що — дiдовi Янусу, що — братовi Амадiсу, що — кузену Дiонiсу й тiтцi Помонi, а що — рештi родичiв та знайомих. Але зараз я був геть збитий з пантелику новою, несподiваною для мене обставиною — власним батькiвством. До цього менi ще належало звикнути, я ще мав розiбратися в своїх почуттях, i менi дуже не хотiлося у своїй першiй розмовi з дочкою щось приховувати, чогось недомовляти...

В пошуках iншої, невиннiшої теми я уважно оглянув хол i побачив на стiнi праворуч вiд мене два портрети — мiй та Дiанин. Мiй портрет був написаний рукою великого маестро Рафаеля дi Анджело, генiального художника зi свiту PHTA-2084, бiльше вiдомого як Земля Гая Аврелiя. Свого часу мене там знали як Артура де Лум’єра, безземельного нормандського дворянина, лицаря й полководця. На портретi я був зображений на повен зрiст, у легких бойових латах i в малиновому плащi. Таким мене побачив маестро безпосередньо перед тим пам’ятним боєм, коли я повiв вiйсько графа Тулузького проти орди лютих псiв у людськiй подобi, лицарiв-хрестоносцiв мого старшого брата Александра, що був у них за головного — великим магiстром ордену Святого Духа. Того дня ми святкували перемогу, лангедокська армiя пiд моїм проводом розтрощила полчища хрестоносцiв, а я в очному двобої важко поранив Александра. Батько, довiдавшись про це, шаленiв; мама мовчала, але дивилася на мене з такою мукою, з таким болем, що я був ладен провалитися крiзь землю. Саме тодi я нарештi усвiдомив, що наша дитяча ворожнеча з Александром зайшла надто далеко, i заприсягся собi, що наступного разу краще ганебно накиваю п’ятами, нiж пiднiму руку на рiдного брата. Наступного разу, на щастя, не було...

— Як до тебе потрапив цей портрет? — запитав я в Пенелопи.

Вона простежила за моїм поглядом i всмiхнулася:

— Недавно була на Землi Аврелiя, назвалася при дворi графа Тулузького твоєю дочкою...

— Мене ще пам’ятають? — здивувався я.