Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

— Атож. Там ти легендарна особистiсть. Про тебе складають героїчнi балади, розповiдають неймовiрнi iсторiї про твої подвиги, а багато байстрюкiв претендують на те, щоб називатися твоїми дiтьми. Мене не вважали самозванкою, бо мiж нами є незаперечна схожiсть. Граф прийняв мене дуже гостинно, а я... — Пенелопа нiяково клiпнула очима. — А я взяла й поцупила з його колекцiї твiй портрет.

— Отже, Александровi не вдалося скорити Лангедок?

— Нi. Свiтової гегемонiї вiн не досяг i досi обмежується нiмецькими землями. Коли ти зник безвiсти, кузен Дiонiс узяв Землю Аврелiя пiд своє заступництво. Пiдозрюю, що спочатку вiн зробив це в пам’ять про тебе, а потiм, мабуть, полюбив твiй свiт i тепер проводить там добру половину свого часу.

— Це дуже мило з його боку, — сказав я. Земля Гая Аврелiя була одним з моїх найулюбленiших свiтiв; до Александрової появи середньовiччя там проходило в досить культурнiй та цивiлiзованiй формi, i я був би засмучений, якби мiй брат усе споганив, установивши свiй теократичний режим. — Я радий, що мiй свiт сподобався Дiонiсовi. А втiм, у нас завжди були схожi смаки...

Я розкурив наступну сигарету i продовжив розпитувати Пенелопу про Землю Гая Аврелiя, але слухав її вiдповiдi неуважно. Я дивився на неї, а в моїх грудях розливалась якась дивна й дуже приємна теплiнь. В менi прокидалася особлива нiжнiсть, анiтрохи не схожа на ту, що я почував до жiнок, у яких свого часу був закоханий, але й вiдмiнна вiд моєї нiжностi до матерi та сестер.

Пенелопа, моя дочка... У мене є дочка.... Я батько...

Чимраз бiльше я переконувався, що вона саме така, якою б хотiв бачити свою доньку. Красива, розумна, чарiвна, товариська — i дуже схожа на Дiану. I на мене, i на Юнону. Я мiг би пишатися такою дочкою, i я починав пишатися нею, захоплюватися, обожнювати... Але, але... Як багато я втратив!

Я не хвилювався, чекаючи її появи на свiт. Не гойдав її на руках, не цiлував перед сном, не розповiдав їй на нiч казки. Не виховував її, не пiклувався про неї, не переживав, коли вона стала пiдлiтком, не радiв її успiхам, не переймався невдачами. Я навiть не пiдозрював про її iснування, поки не зустрiвся з нею — вже дорослою, самостiйною дiвчиною...

— Скiльки тобi рокiв? — запитав я.

— Стандартних — двадцять шiсть. Але за власним часом менi лише двадцять два, бо здебiльшого я живу тут. Пiсля мого народження мама за всiєю формою зареєструвала цей свiт як своє особисте володiння. ORTY-7428, якщо тебе цiкавить каталожне найменування. Та зазвичай його називають Дiаниними Сутiнками.

— Ти Сутiнкова?

— Формально так. Дiд Янус визнав мене своєю внучкою й надав титул принцеси. Проте я рiдко буваю в Країнi Сутiнкiв i в iнших офiцiйних володiннях сiм’ї. У мене не склалися стосунки з рiднею — нi по маминiй лiнiї, нi по твоїй. — Пенелопа гiрко зiтхнула. — В очах бiльшостi родичiв, особливо зi Свiтла, я — дитя грiха. В Сонячному Мiстi я взагалi нiколи не була.

— Зрозумiло, — сказав я. Проте нiякої провини за собою не почував. Якби не наше з Дiаною кохання, не було б i Пенелопи — а я вже не уявляв собi свiт без неї, моєї доньки... — Ти добре пам’ятаєш Дiану?

Пенелопа сумно похитала головою:

— Зовсiм не пам’ятаю її. Вона пiшла слiдом за тобою, коли менi було пiвтора року. Тiтка Мiнерва вважає, що я засуджую маму, бо вона кинула мене... але це не так.

Я через силу проковтнув тугий клубок, що був застряг менi в горлi. А Пенелопа тим часом продовжувала:

— Я розумiю її. Вона просто не могла без тебе жити. От i вирiшила або знайти тебе, або вмерти так само, як ти.

По моїй щоцi скотилася самотня сльоза. Чому, тоскно подумав я, Дiана не кохала мене трохи менше — так, щоб дочекатися мого повернення? Зараз ми б утрьох сидiли в цiй кiмнатi, чекали на сутiнкову грозу й радiли возз’єднанню сiм’ї...

Пенелопа пiдiйшла до мене, опустилася перед моїм крiслом навпочiпки й нiжно взяла мене за руки.

— Артуре, — спитала вона. — Невже нема жодного шансу, що мама, як i ти, вцiлiла? А зараз живе в одному з тих Серединних свiтiв, нiчого не пам’ятаючи про своє минуле.