Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

— Безумовно, пiде, — похмуро погодився Колiн. — А що буде далi? Дейдра не для тебе, Кевiне. Вона проста смертна, а ти — адепт Джерела... Ти вже знаєш, що тобi дарована вiчна молодiсть?

— Знаю.

— Отож-бо. Рокiв за двадцять Дейдра здаватиметься тобi надто старою, i ти кинеш її... а якщо не кинеш, то триматимеш бiля себе лише з жалю. Це буде для неї принизливо.

— До тебе те саме питання, — парирував я. — Дана теж постарiє.

— Не постарiє. Коли ми одружимося, я приведу її до Джерела.

— А я приведу Дейдру. Тiльки трохи пiзнiше.

Вiд переляку Колiн аж очi вирячив:

— Ти з глузду з’їхав! Джерело вб’є її. У неї неповноцiнний Дар.

— Хтозна, хтозна... Та хоч там як, не сподiвайся, що я пiду без Дейдри. Це навiть не пiдлягає обговоренню.

— Ти мене шантажуєш?

— Нi, просто ставлю до вiдома.

Колiн нервово пройшовся по кiмнатi, вiдтак зупинився передi мною i проказав:

— От що! Боюсь, я ще пошкодую, що не вбив тебе, коли ти спав.

*

Повернувшись до свого помешкання в королiвському палацi, я викликав камердинера i наказав приготувати гарячу ванну. Поки слуги виконували моє розпорядження, я поснiдав, а за чашкою гарячої кави подумав про сигарету — вперше за останнi двадцять рокiв. Я знав, що рано чи пiзно знову почну курити, але вирiшив не форсувати подiї i продовжив обмiрковувати свої плани.

Вiд негайної помсти Емрiсовi я вiдмовився зразу. Iдея подарувати його на обiд дикунам-людожерам була дуже заманлива, проте я розумiв, що Бронвен не гаяла часу i надiйно сховала вiд мене свого старшого брата. Згодом я таки вiдшукаю i його, i Ерiксона, а тодi вже придумаю їм покарання... Хоча, власне кажучи, я можу нiчого не робити, а просто дочекатися, поки вони помруть власною смертю, подбавши єдино лише про те, щоб вони не здобули вiчну молодiсть. Мiй зведений брат Амадiс якось казав, що безсмертнi чаклуни мають велике задоволення вiд того, як старiють i вмирають їхнi смертнi вороги. Сам я тодi ще був надто молодий, щоб практикувати таку вишукану форму помсти, а от тепер... Над цим варто подумати.

А цiкаво, раптом подумав я, що поробляє Амадiс? Яке це — бути королем Свiтла, сидiти на батьковiм тронi, владарювати над усiма Свiтанковими свiтами, словом, бути богом?.. Я дуже сумнiвався, що Амадiсовi легко нести цей тягар божественностi. Сумнiвався не лише iз заздростi — на те були й об’єктивнi причини.

Прийнявши гарячу ванну й поголившись, я видобув зi скринi речi, що в них був одягнений, коли перетворився на дитину, i розклав їх на лiжку. Це вбрання я зберiгав як дорогоцiнну релiквiю, регулярно провiтрював його та просушував, тож i через двадцять рокiв воно залишилося придатне для носiння. Вiдносно придатне. I частково.

Бiлизну я забракував вiдразу i взяв iз шафи комплект нової, ще не ношеної. Зате штани й черевики були в повному порядку, а сорочка, хоч i трохи вицвiла, теж мала пристойний вигляд — особливо менi подобались її гудзики з симпатичними дракончиками. З мантiєю було гiрше: її золоте шиття потьмянiло, а соковитий червоний колiр змiнився на рожевий. Та загалом вона збереглася непогано, i менi було шкода вiдмовлятися вiд неї, поки я не перемiню її на нову. Тому я, за допомогою нехитрих чарiв, повернув мантiї її первiсний червоний колiр, а золотому шиттю — колишнiй яскравий блиск. Мої родичi зi Свiтла визнали б це за кричущий прояв несмаку, але наразi я цим не переймався, оскiльки не мав намiру красуватись у своїй зачарованiй мантiї в Сонячному Мiстi. Головне, що моє вбрання цiлком годилося для Сутiнкiв, де етикет був не такий суворий.

Одягнувшись, я прискiпливо оглянув себе в дзеркалi й дiйшов висновку, що помiтних оку вад моя одiж не має. А причепивши до пояса Ескалiбур, я остаточно завершив своє перетворення з Кевiна МакШона, логрiйського феодала, в Артура Пендрагона, принца з Дому Свiтла.