Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

Надворi було жарко й задушливо. Могутнi пориви вiтру щосили розгойдували дерева, зриваючи з них листя. Важкi краплi гарячого дощу приємно обпалювали мою шкiру. По всьому небу витанцьовували блискавки пiд безперервне крещендо громових перекотiв. Це було моторошно i прекрасно. Якщо я й вiрив в апокалiпсис, то саме таким менi уявлявся початок кiнця свiту.

— Зараз! — вигукнула Бренда, зупинившись посеред галявини i здiйнявши руки до неба. — Зараз прорве!

Пенелопа пiдiйшла до мене впритул i, перекрикуючи грiм, запитала:

— Артуре, що робитимеш далi? Шукатимеш маму?

— Так, — вiдповiв я. — Найперше навiдаюсь у Хаос i побалакаю з Нечистим. Можливо, вiн знає, де Дiана i всi iншi.

— Його вже питали. Вiн вiдмовляється про це говорити.

— Нiчого. Я його змушу.

— Тодi я з тобою.

— Нi! Це небезпечно!

— Тим бiльше! Тому я й хочу бути з тобою. Я росла без батька й матерi, я так чекала на вас, так сподiвалася, що хоч один з вас повернеться, i тепер... — Грiм загримiв ще гучнiше, i менi аж заклало вуха. Проте я й далi чув доччинi слова, що лунали в моїх думках: „Тепер у мене є ти, i я не дозволю тобi знову зникнути. Я не хочу втратити тебе, тату. Я люблю тебе!..”

Цiєї митi небо нарештi прорвало, i вперiщила гаряча злива. Це була найкраща сутiнкова гроза за моєї пам’ятi.

Роздiл 17

Ввi снi мене осяяло. Я прокинувся й сiв у лiжку, протираючи очi. Врештi я збагнув, чому прийшов сюди. Мiй пiдсвiдомий порив навiдатися в Дiанинi Сутiнки, окрiм суто сентиментальних мотивiв, мав цiлком рацiональне пояснення.

До кiнця сiєсти залишалося ще близько години. Я одягнувся, вийшов зi своєї спальнi i в протилежному кiнцi коридору знайшов просторий кабiнет, де стояли двi великi шафи з книжками, кiлька крiсел i стiльцiв, а також письмовий стiл, на якому лежав портативний комп’ютер. Саме його я й шукав — старий добрий Дiанин ноутбук. На ньому вона прорахувала мiй шлях в нескiнченнiсть. I свiй, напевно, теж.

Я влаштувався в зручному крiслi за столом, вiдкрив ноутбук i ввiмкнув живлення. Вiн запрацював i став завантажуватися. Я одразу спохмурнiв — судячи зi службових повiдомлень, на комп’ютерi була встановлена нова операцiйна система. А це обiцяло купу проблем.

За кiлька секунд заграла життєрадiсна мелодiя, i на екранi, замiсть стандартного запрошення, з’явилася барвиста заставка з текстом:

„Привiт, Пеннi! Я до твоїх послуг. Ти не забула наш пароль?”

Оскiльки пароля я не знав, то вчинив так, як учинили б дев’яносто дев’ять зi сотнi людей на моєму мiсцi, — просто натиснув клавiшу вводу.

На весь екран спалахнув напис „ОВВА!” — i ноутбук вимкнувся. Я знову ввiмкнув його i спробував перервати завантаження в процесi конфiгурування системи. Але марно — комп’ютер не реагував на натискання клавiш, аж поки знову не з’явилося запрошення ввести пароль. НАШ ПАРОЛЬ...

У припадку натхнення я вiдстукотiв: