Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

Така палка зустрiч неабияк розчулила мене. Я завжди любив близнюкiв, i вони мене теж. Але вiдтодi, як ми бачилися востаннє, минуло багато часу, їм iшов одинадцятий, коли я зник, i вони, мабуть, зберегли про мене лише неяснi спогади. А проте щиро радiли моєму поверненню; для них я залишався улюбленим старшим братом.

Їм було вже пiд сорок, але Бренда, за маминим прикладом, обрала собi подобу вiчно юної дiвчини. Брендон мав старший i поважнiший вигляд.

— Де ти пропадав, Артуре? — запитав вiн.

— Атож, — сказала Бренда. — Що з тобою сталося? Мама каже, що в тебе була амнезiя. Це так?

Я знову розгубився. Попередньо прикидаючи, кому що розповiдати, я не взяв до уваги близнюкiв. За звичкою думав про них, як про дiтей, що задовольняться казочкою про далекi свiти, тридев’ятi Доми, про битви зi злими чудовиськами i не менш злими чаклунами. Тепер менi належало вирiшити, до якої категорiї вiднести мою дочку, Брендона та Бренду — максимальної довiри (дiд Янус), вище середньої (кузен Дiонiс), помiрно середньої (мама й тiтка Помона), нижче середньої (брат Амадiс та глави дружнiх Домiв) чи мiнiмальної (iншi родичi та знайомi, що з ними я пiдтримував нормальнi вiдносини). Над цим я мав ще гарненько подумати, а поки вирiшив обмежитися найзагальнiшими фразами.

— Це дуже довга iсторiя... — почав був я, але мої слова потонули в черговому гуркотi грому, такому сильному, що весь будинок аж здригнувся. — Зараз не час для розмов, — сказав я. — Тим бiльше, таких серйозних.

— Твоя правда, — погодився Брендон. — Ми й так ледве не спiзнилися.

— А що вас затримало? — поцiкавилась Пенелопа.

— Один з Брендонових пацiєнтiв, — пояснила Бренда, розв’язуючи пасок халата. — Дуже занудливий тип, хронiчний iпохондрик. Нiяк не могли вiд нього вiдкараскатися.

Халат зiсковзнув iз сестриних плечей i впав на пiдлогу. Вона залишилася в купальнику, що, мабуть, був пошитий за умов найсуворiшої економiї тканини.

Брендон неквапом зняв iз себе халат i акуратно повiсив його на спинку найближчого стiльця.

— Пеннi, Артуре, — сказала Бренда. — Не барiться. От-от почнеться злива.

Пенелопа вибiгла в сусiдню кiмнату. А я скинув мантiю, зняв пояс зi шпагою, роззувся i став розстiбати гудзики сорочки. Мене охопило приємне передгрозове збудження.

— Дуже любиш грози в Сутiнках? — запитала Бренда, завваживши мою майже дитячу радiсть.

— Обожнюю! — пристрасно вiдповiв я. — Менi так бракувало їх останнi двадцять рокiв. За цей час у мене назбиралося багацько не змитих грiхiв.

— Одначе! — зачудовано мовив Брендон. — Ти висловлюєшся, як справжнiй Сутiнковий.

— А я i є Сутiнковий. Наполовину — як i ти, до речi.

Брендон усмiхнувся й похитав головою:

— Таки не даремно тебе називають сином Свiтла, закоханим у Сутiнки.

До холу повернулася Пенелопа в купальнику (значно скромнiшому, нiж Брендин), i ми вчотирьох вибiгли з будинку.