Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

— Я нiколи... нiколи не вiрила, що ти загинув, — знову заговорила мама, витираючи сльози. — Iншi казали, що надiї немає... бо всi, хто пiшов у нескiнченнiсть... всi до єдиного зникли... Та я все одно сподiвалася...

— I багато їх було?

— Чотириста... Здається, чотириста тринадцять...

— Ого! — сказав я i сумно подумав про те, скiльки серед цих безвинно загублених душ було моїх знайомих. — Не думаю, що хтось iще повернеться. Мiж Екватором i Серединними свiтами лежить не просто нескiнченнiсть, їх роздiляє справжнє пекло. А менi просто пощастило. Це був один шанс з мiльярда.

Юнона стривожилася:

— Але... Як же ти повернешся?

Я загадково всмiхнувся:

— За мене не турбуйся. Все буде гаразд.

У маминих очах спалахнули вогники:

— То ти знайшов Джерело?!

Я пiднiс пальця до вуст:

— Про це згодом. При особистiй зустрiчi.

— Авжеж, — сказала Юнона i кинула швидкий погляд кудись убiк. — А знаєш, ми вже були вирiшили, що нiяких Серединних свiтiв i витокiв Формотворчих не iснує, що Ворог вигадав усе це єдино для того, щоб погубити найдiяльнiшу частину нашої молодi. Твiй батько наполягав на поновленнi Рагнароку, бо вважав, що цим самим Хаос порушив Угоду. Проте глави бiльшостi Домiв не погодилися з його аргументами.

— А власне, — запитав я iз вдаваним спокоєм, — де зараз батько?

Юнона зiтхнула:

— Вiн вмер, Артуре. Одинадцять рокiв тому.

Кiлька секунд я витратив на те, щоб уявити свiт без мого батька. Короля Утера називали останнiм лицарем Порядку, вiн був знаковою постаттю для всiх противникiв Хаосу; його поважали, ним захоплювалися, йому поклонялися — i водночас побоювалися його. Я дуже шанував батька, але вiн був надто iдеальний, надто недосяжний i незбагненний, щоб я мiг почувати до нього синiвську любов. Я завжди пишався тим, що вiн мiй батько, але згадував про нього здебiльшого тодi, коли назвав своє повне iм’я...

Зненацька я вiдчув бiль. Проте не за батьком — звiстка про його смерть лише навiяла смуток. А заболiло менi вiд iншого. Нараз я зрозумiв, що мама сказала не все, що найгiрше ще попереду...

— Дiана... — простогнав я, зацiпнувши вiд страшного здогаду.

— Так, синку, — промовила Юнона, дивлячись на мене iз сумом i спiвчуттям. — Дiана пiшла слiдом за тобою. I теж зникла...