Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

Отже, Бронвен не розповiла йому, хто я насправдi. Хоч це добре...

— Хазяйка припускала таку можливiсть, — пояснив я. I цiлком щиро запевнив: — Але ж ми друзi, Колiне. Нащо менi ворогувати з тобою? Якщо я захочу влади, то зможу захопити її в будь-якiй країнi на свiй вибiр. I не лише в цьому свiтi.

— В iнших свiтах немає чаклунiв, — все одно не заспокоювався Колiн. — В кожнiм разi, я їх не знайшов. А правити лише звичайними людьми не так цiкаво.

— У нашому свiтi Логрiс не єдина чаклунська держава, — зауважив я.

— Але наймогутнiша.

I ще це земля моїх предкiв, подумав я. Та навiть не це головне. Я знайшов стiйку й численну чаклунську громаду, цiлком спроможну утворити новий Дiм — єдиний i неповторний Дiм Володарiв Серединних свiтiв. А за всю iсторiю не було ще жодного випадку, коли б засновник Дому поступався владою iншому. Тож, за великим рахунком, не має значення, з якої конкретно країни я розпочну створювати свiй Дiм — рано чи пiзно мої й Колiновi iнтереси перетнуться.

— Крiм того, — вiв далi Колiн, — у Логрiсi ти майже свiй. Незабаром ти одружишся з Дейдрою, донькою короля Брiана... Якщо не передумаєш, — несподiвано додав вiн. — Якщо не захочеш вiдiбрати в мене Дану.

— Ради Бога, не кажи дурниць. Я не маю нiчого до Дани, я...

I тут це сталося! За висловом Бронвен, мене нарештi пройняло. Нi, пристрастi ще не було. Але був раптовий спалах нiжностi, що вразив мене мов грiм з ясного неба.

Колiн миттю все зрозумiв. Приречено зiтхнувши, вiн сiв на стiлець i похнюпився. Якийсь час я мовчки дивився на нього й думав про те, що вiн чудовий друг i гарна людина, але надто вже прямолiнiйний, довiрливий i неврiвноважений, щоб бути королем, тим бiльше — главою Дому.

— Так само було й зi мною, — нарештi промовив вiн. — Ранiше Дана менi просто подобалася. А пiсля коронування... А хай тобi чорт, Кевiне! Ти маєш пiти з цього свiту. Знайди собi мiсце деiнде. Зрештою, звiдкись ти з’явився — то й шукай свою батькiвщину. А мiй свiт не чiпай.

— Гаразд, — сказав я. — Не чiпатиму.

Колiн пiдозрiло глипнув на мене, здивований моєю несподiваною поступливiстю.

— Ти серйозно?

— Атож. — Я говорив щиро й водночас блефував. — Я назавжди залишу цей свiт. I заберу Дейдру — якщо вона погодиться.

Колiн встав i сердито тупнув ногою:

— Чорт! Цього я й боявся.

— Не хочеш вiдпускати її? — невинно спитав я.

— Звичайно, не хочу.

— Проте доведеться. Дейдра кохає мене й пiде зi мною.