Розділ «частина друга АДЕПТ ДЖЕРЕЛА»

Наступної митi я перервав зв’язок i наглухо заблокувався вiд будь-яких спроб контакту зi мною. Це було вкрай неввiчливо i навiть безсердечно стосовно мами, яка двадцять сiм рокiв чекала на моє повернення. Але я не мiг учинити iнакше. Я не знав, хто був у кiмнатi разом з Юноною, та й знати не хотiв. Однаково це був стороннiй — а я не збирався в його присутностi вiддаватися горю...

Я встав зi стiльця, вiдiйшов вiд дзеркала i бухнувся на лiжко. Мене душили ридання, але я нiяк не мiг заплакати. Мiй бiль був такий гострий i пекучий, що висушив мої сльози. Я лежав горiлиць, почуваючи цiлковиту спустошенiсть, i намагався уявити свiт без Дiани. Це було важко. Це було неможливо. Якщо без батька свiт просто збiднiв, то без Дiани вiн став тоскним i безрадiсним. У цьому свiтi я не бачив мiсця для себе... Моє горе було таким глибоким i всеосяжним, що я навiть забув про Дейдру.

Минуло багато часу, перш нiж я змiг заплакати. Сльози принесли менi полегкiсть. Нарештi я згадав Дейдру i зрозумiв, що свiт ще не зовсiм втрачений. А потiм до мене прийшов сон. Мої страждання скiнчилися, i я поринув у рятiвне забуття.

Роздiл 15

О сьомiй ранку мене розбудив Колiн. Взагалi було дивно, що вiн витратив на мої пошуки так багато часу. Мiг би й ранiше здогадатися, що я ховаюсь у своєму лохланському замку Каер-Сейлгенi.

Коли я прокинувся, Колiн стояв бiля мого лiжка i дивився на мене згори вниз. Погляд його сiрих очей промiнився гнiвом i досадою.

— Я мiг би вбити тебе ввi снi, — заявив вiн.

Почуваючи байдужiсть до всього на свiтi, я сiв, протер заспанi очi й запитав:

— То чого ж не вбив?

— Ти вчинив пiдло, пiдступно! — сказав Колiн. — Ти використав нашу дружбу, втерся до мене в довiру й обдурив мене.

— Ти теж гарний, — мляво вiдповiв я. — Навiщо розкрив менi таємницю обряду?

— Бо довiряв тобi! Як брату довiряв, а ти... ти обiкрав мене. Взяв те, що не належить тобi по праву. Це моя Сила, вона дiсталася менi у спадок!

Я встав з лiжка, потягся й похитав головою:

— Помиляєшся, Колiне. Ти зависокої думки про себе. Джерело не належить тобi, воно не належить навiть цьому свiтовi. Це є надбання всього неосяжного Всесвiту.

— Нехай так. Але ти пройшов у мої Ворота, за допомогою моєї... — Тут вiн запнувся й почервонiв.

— Дана, — зрозумiв я. — Ти злий через неї. Дуже перепрошую, Колiне. Слово честi, я не хотiв. Навiть не думав про це.

— А про що ти думав? Про мою корону?

Лише якимсь незбагненним дивом я не почервонiв.

— Це тобi Хазяйка сказала?

— До чого тут вона?