Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

По пологому схилу пагорба неквапно спускалася золотоволоса жiнка, вбрана у слiпучо-бiлi шати. Вона була прекрасна, велична й неприступна, як Снiгова Королева. Крижаний погляд її свiтло-синiх очей нiби пронизував мене наскрiзь. Я був упевнений, що ранiш не зустрiчав цю жiнку (якщо вона жiнка, якщо взагалi людина), але її очi, цей погляд... Невже спадкова пам’ять? Чи просто „déja vu”?

Снiгова Королева пiдiйшла до мене, i прямiсiнько в моїй головi лунко задзвенiли слова:

— Не впевнена, що варто тебе вiтати, Кевiне МакШон. Ти обманом пройшов у Ворота, ошукавши свого друга Колiна. Це негiдний учинок.

— Хто ти? — вимогливо запитав я, хоча й знав, що почую у вiдповiдь.

— Хазяйка Джерела, — пiдтвердила мiй здогад Снiгова Королева.

— Вiв’єна?

— Нi. Вона була одна з моїх попередниць. А чому ти питаєш?

— Бо Вiв’єна дещо завинила моїй родинi. Та, зрештою, це неiстотно. За давнi грiхи, чи лише за теперiшнi — однаково ти помреш.

Хазяйчинi очi гнiвно зблиснули:

— Ти погрожуєш менi, смертний?!

— Не погрожую. Просто обiцяю.

Скорившись моєму наказовi, Ескалiбур вислизнула з пiхв i зависла передi мною в повiтрi. Звичним, вiдпрацьованим до автоматизму рухом мої пальцi обхопили знайому рукоять, срiбний клинок шпаги спалахнув i слiпуче засяяв, а Небесний Сапфiр вже цiлком вiдчутно загудiв, пiдключаючись до нових Формотворчих.

На ранiш незворушному обличчi Хазяйки вiдбився непiдробний подив:

— Ти дуже майстерно манiпулюєш силами! Хто ти такий?

— Останнi двадцять рокiв мене звали Кевiном. Останнi вiсiм я мав прiзвище МакШон. Якщо ти не Вiв’єна, задовольняйся цим.

— А якщо я Вiв’єна?

Я пiдозрiливо глянув на неї. Вiдчуття „déja vu” дедалi посилювалося. Було в нiй щось знайоме, когось вона менi нагадувала...

— То хто ж ти насправдi?

— Я перша запитала тебе, Кевiне МакШон. Ти мiй гiсть i мусиш представитися.

Я глузливо посмiхнувся: