Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

— Я вже настроївся. Ще до вашого приходу.

Кевiн зрозумiв, що не можна гаяти нi секунди. Дослухаючись до вказiвок свого другого „я”, вiн став швидко настроюватися на Знак Сили. Водночас невидима нитка роздвоїлася, її кiнцi потяглися до Знакiв Мудростi та Життя, пронизали їх, мов намистини, а вiдтак зiйшлися на алмазi — Знаку Влади. Контури були наведенi, залишалося активувати їх i повернути Ключ...

Аж тут Колiн вiдчув, що коїться щось неладне.

— Кевiне! — стривожено вигукнув вiн. — У тебе пробуджується Дар. Будь обереж... БОЖЕ! ЩО ТИ РОБИШ?! Все! Час починати...

— АЛМАЗ! — заволав Кевiн голосом на смерть переляканої людини. — АЛМАЗ!

Морган i Дана, що здивовано поглядали то на нього, то на Колiна, мимоволi подивилися на Знак Влади. А Кевiн негайно задiяв зв’язок мiж усiма чотирма каменями.

Ритуал оволодiння Силою передбачав, що Провiдники торкатимуться пальцями Знака Влади, замикаючи Чотирикутник Стихiй. У даному разi цей припис не був дотриманий, проте й самих поглядiв Моргана з Даною вистачило, щоб Ворота вiдчинилися. Кевiн прослизнув у них — i цiєї ж митi став Артуром. Шлях завдовжки у двадцять рокiв нарештi привiв його до Джерела, до витокiв Формотворчих...

Кiнець шляху...

...i початок нового

Я лежав у густiй високiй травi незвичайного лiлового кольору пiд мiнливим зеленим небом Безчасiв’я. Я потроху оговтувався вiд шоку. Частина мого „я”, що була Кевiном МакШоном, поступово звикала до Артура Пендрагона, а iнша частина, що вiдгукувалася на це iм’я, перетравлювала спогади останнiх двадцяти рокiв, що минули без її участi.

На щастя, нiякого роздвоєння я не вiдчував i залишався однiєю цiлiсною особистiстю. Я був тим самим Кевiном — хiба що згадав своє попереднє життя. Я був тим самим Артуром, принцом Свiтла, закоханим у Сутiнки, — хiба що став на два десятилiття старшим...

Та чи справдi став? Формально так. Проте я не був певен, чи коректно в моєму випадку механiчно додавати двадцять Кевiнових рокiв до тридцяти чотирьох Артурових. Може, слiд взяти середнє арифметичне?.. А втiм, яка рiзниця! Для нас, Володарiв Екватора, роки не значать так багато, як для простих смертних. Пройшовши в дитинствi через обряд Причастя, ми постiйно перебуваємо в контактi з Формотворчими Силами, чия антиентропiйна сутнiсть дозволяє подолати природний процес старiння. Теоретично, запричащенi чаклуни й вiдьми можуть жити вiчно, але на практицi всi колись помирають: хто насильницькою смертю, хто вiд нещасних випадкiв, хто вiд екзотичних i дуже швидкоплинних хвороб, а хто просто через те, що втомився вiд свого довгого життя...

Я спробував поновити втрачений зв’язок з Формотворчими — i не змiг. Нi, не тому, що не знайшов їх. Тут, бiля своїх витокiв, вони були скрiзь, але надто вже потужнi, такi потужнi, що я мало не обпiкся при спробi встановити контакт. Тепер я зрозумiв, що сталося зi мною двадцять рокiв тому: я подолав бар’єр нескiнченностi й опинився в областi сильних антиентропiйних потокiв, мої життєвi процеси потекли в зворотному напрямку, i я регресував до немовляти... Та це ще не все! Я пройшов через таке пекло, що просто диву давався, як змiг лишитися живим. У своїх розрахунках Дiана не передбачила того, що спiткало мене в нескiнченностi...

Дiана!.. Моє серце защемiло. Як так скучив за нею, моєю любою дiвчинкою...

О, Зевсе-Юпiтере! А як же Дейдра?..

Великий Мiтро, що я накоїв?! Я закохався в Дейдру, не розлюбивши Дiану...

Зусиллям волi я змусив себе не думати про це. Наразi маю iншi, важливiшi проблеми.

Отже, я досяг мети. Я потрапив до витокiв Формотворчих Сил, якi тут, у свiтах, названих Ворогом Серединними, на кiлька порядкiв потужнiшi, нiж там, де я народився. Але тутешнi чаклуни не знали про Причастя i не мали доступу до глибинних антиентропiйним процесiв у надрах Формотворчих. З цiєї причини тривалiсть їхнього життя така ж сама, як у звичайних людей. Навiть королi Логрiсу з роду Лейнстерiв, що були посвяченими Джерела, жили, хворiли i вмирали як простi смертнi... А от Колiн, схоже, перевершив своїх предкiв, досяг того, про що вони лише мрiяли. Його Образ Джерела мене приголомшив. Це був символ найвищого прилучення до первiсних сил, на зразок Знака Янь в iстот Порядку i Знака Iнь у створiнь Хаосу. Тепер ясно, чим оперував мiй прадiд. Книга Пророкiв Мiтри брехала — то був не Янь, а Образ Джерела...

Еврика! Намагаючись приборкати Формотворчi, я зовсiм забув про свiй Небесний Сапфiр. А перстень у мене залишився, як i все iнше. Порушивши приписи ритуалу, я ввiйшов у Ворота одягнений — що й на краще. За допомогою каменя менi вдалося встановити контакт вiдразу з трьома Формотворчими, потiм я додав ще двi й ще одну — i на цьому вирiшив зупинитися. Я вiдчував слабке поколювання в пальцi, що на нього був надягнений перстень iз Сапфiром. Мiй камiнь функцiонував як понижуючий силовий трансформатор, пiдключений до високовольтної мережi. Менi навiть здавалося, що я чую характерне гудiння низької частоти.

Я продовжував лежати, насолоджуючись п’янким вiдчуттям сили, аж раптом серед мертвої тишi, що оточувала мене, долинуло тихе шурхотiння. Я весь зiбрався й ривком скочив на ноги.