Розділ «частина перша ШЛЯХ ДО ДЖЕРЕЛА»

— О нi, я не гiсть твiй. Я твоя смерть.

— Але чому ти хочеш мене вбити? — запитала вона. — Щоб пройти до Джерела?

— Можливо.

— То проходь. Я не стану тобi на завадi. Лише назви своє справжнє iм’я.

Я здивувався. Невже вона злякалася?.. Нi, не схоже. Мабуть, просто впевнена у своїй невразливостi. I зараз грається зi мною, мов кiшка з мишею. Та ми ще побачимо, хто з нас миша...

— Гаразд, — сказав я. — Мене звуть Артур, я син Утера, короля Свiтла, повелителя Свiтанкової Зони Екватора. Моє родове iм’я Пендрагон.

Хазяйка уп’ялася в мене ошелешеним поглядом:

— Той самий Артур...

— Нi, не той самий, — усмiхнувся я, насолоджуючись її розгубленнiстю. — Я просто Артур, син Сутiнкiв i Свiтла. А той самий Артур був дiдом мого батька. Свого часу вiн правив у Авалонi, аж поки вiдьма Вiв’єна надумала погубити його.

— Але ж не погубила, — зауважила Хазяйка.

Я вирiшив, що грiх не скористатися з нагоди, i запитав:

— Що ти знаєш про останнi днi царювання Артура в Авалонi? З того, про що мовчать легенди.

— Дуже мало, — сказала вона. — Менi вiдомо лише, що Мерлiн принiс смертельно пораненого короля в Безчасiв’я i занурив його в Джерело. Води Джерела вiднесли Артура в нескiнченнiсть, а Мерлiн повернувся до людей i оголосив, що...

— У нескiнченнiсть?! — рiзко перебив я. — Звiдки ти знаєш?

— Це є в пам’ятi Джерела. А я — його Хазяйка.

Клинок моєї шпаги засяяв ще яскравiше, вiстря описало коло на рiвнi її грудей.

— Ну-ну! Може, ти справдi Вiв’єна?

— Я не Вiв’єна, — почувся знайомий голос. — Мене звуть iнакше.

Її слова вже не вiдлунювали в моїй головi. Вражений, я дивився, як золоте волосся Снiгової Королеви потемнiшало, обличчя стало круглим, втратило колишню чiткiсть i правильнiсть рис, його всипало рясне ластовиння, фiгура зi стрункої перетворилась на щупляву...

— Бронвен! — вигукнув я.