Розділ «ГНАТ РОМАШИН (продовження)»

— Сьогодні тут гостює автосалон “Мода-19”, - пояснив Валентин.

— Кафе далеко звідси?

— За три квартали. Не турбуйтеся, не втече, не зникне.

— Тепер так, — сказав я, перевіряючи, як сидить на мені костюм рятувальника. — Я піду до нього один. Дайнісе, ти будеш позаду, на під-страховці, кроків за тридцять. До кафе не заходь, поки не подам сигнал. Нічого не вживайте без наказу. Мікро не забув?

Дайніс показав на кнопку мікроприймача за вухом. Значок своєї рації я начепив на кишеню сорочки, для страховки прикріпив другу — у вигляді родимки — над верхньою губою, і ми рушили.

Кафе “Ідальго” (досить екзотична назва для древнього Углича) розташоване біля церкви (Успенської, або “Дивної”, як я дізнався згодом). Будівельники спорудили його у формі рицарського шолома. Здалеку, можливо, кафе і схоже було на шолом, але зблизька воно нагадувало застінок чи тюрму. Щоправда, внутрішнє оздоблення кафе цілком компенсувало вади його зовнішнього вигляду.

Два зали були невеликими, затишними, “в міру” людини, тобто поєднували в собі риси старовинних харчевень із сучасним обладнанням та оснащенням.

Зо Лі самотньо сидів у малому залі, хоч міг пити сік і їсти морозиво на відкритій веранді в оточенні беріз та кленів.

— Дозвольте? — мовив я, беручись за спинку стільця.

Зо Лі підвів голову.

— Давно на вас чекаю, Ромашин.

Я сів. Зо Лі підсунув до мене бокал з мерехтливим рубіновим соком. Бокал був старовинний, масивний, під російське скло середини дев’ятнадцятого сторіччя, на гнутих боках було вигравійовано зображення вершника з шаблею. Я відпив ковток і поставив бокал на полірований квадрат столу.

— Чому ви ховаєтесь від нас? — запитав я, розглядаючи обличчя Зо Лі, безпристрасне, непорушне, холодне. Важкі повіки, чорні брови в хижому вигині, непроникні очі — прикметне загалом-то лице. Чим же ти здивуєш нас цього разу, колишній чистильнику, працівнику “Аїд”?

Те, що Зо Лі “справжній” — не КОТ, я визначив одразу, ще з порога, з допомогою мікро-апаратури костюма: знадобилась, як я і передбачав.

Зо Лі був зібраний, зосереджений і небезпечний, і це я вгадав безпомилково, за манерою триматися, вільно, розкуто, за скупими рухами, лаконічною мовою та іншими прикметами, які часом видимі лише для підсвідомості.

— У мене не було часу пояснити вам усе спочатку, — заговорив Зо Лі. — Між іншим, родимки у вас раніше не було.

— Це рація. Зняти?

— Навіщо? Напевне, у вас є дубль, а то й два. Не бентежтеся, на вашому місці я вчинив би точно так само. Я гадав, що встигну підкорити Джина раніше, ніж ви спохопитеся. Але самому знайти заново спосіб управління ним неможливо. Навіть мені. А документи “Суперхомо”, в яких було описано спосіб управління, ви примудрилися проґавити, віддати тому, хто за ними повернувся. До речі, до катастроф я не причетний, як ви самі розумієте, я стежив за Джином.

— Ми інакше міркуємо.

— Знаю, але помилятися — то ваша справа.