Розділ «ЯН ЛАПАРРА»

Гнат зустрів мене о шостій вечора в Мексікан-Хате, звідки ми летіли до Ховенвіпу на вантажному магнітоплані. Дорогою Гнат ділився враженнями від підземель заповідника, але я бачив, що його хвилює інше. “Дракон”, - здогадався я, карабін, з якого хтось може вистрелити в інших людей… Але вголос я нічого не сказав, хай похвилюється, це корисно після таких провалів.

Сіли біля величезних сірих горбів пилу й щебеню. З обох боків майданчик відгороджували скельні обриви, оторочені “хутром” листяного лісу, а з третьої — вертикальна стіна в мереживі печер і ніш; четверта відкривалася на пагористе плато, край якого губився в серпанку за обрієм. Попри вечірній час, було тут задушливо, від горбів пилу несло спекою і висохлим болотом.

Виявилося, що бригада чистильників, виділена Мартином, часу марно не витрачала. Плато було продірявлене в трьох місцях, і біля кожної шахти працювали люди й роботи.

Гнат підвів мене до віддаленої шахти, і підйомник поніс нас у надра плато. Жара змінилася холодом кам’яного склепу. Вибралися на перехресті вузьких горизонтальних коридорів-ортів явно штучного походження. Орти освітлювалися білими люмінесцентами, на їх стінах зі слідами грубої обробки вже висіли вказівники: “Бункер”, “Сейф”, “Центр” і “Центр-2”. Гнат попростував у бік вказівника з написом “Центр”.

Коридор вивів у невеликий природний грот, перегороджений рудою від іржі металевою стіною. В стіні чорнів прямокутник дверей, самі двері — з товстої броні з орнаментом із випуклих змійок — лежали на підлозі грота. Ми увійшли.

Приміщення було невелике: приблизно метрів з десять в діаметрі. Кругле, з куполоподібною стелею, вздовж стін — згаслі пульти із сотнями перемикачів та індикаторних ламп, над пультами — екрани різного калібру, переважно розбиті. П’ять крісел, три столики з ніжками у вигляді казкових драконів. Але не це привернуло мою увагу. На підлозі, захаращеній битим склом, осколками пластмаси, коробками, папером, гільзами та іншим дріб’язком, в різних позах лежали чотири скелети. Одяг на них повністю зітлів, лише на одному збереглося лахміття чорного кольору. В руках скелети тримали старовинні пістолети, точніше — їх іржаві зліпки, час не пощадив і металевої зброї. У двох кріслах біля пультів також сиділи скелети, в одного на кістках лежав автомат. Я уявив собі, яка драма розігралася тут близько двох сторіч тому, і на мить неприємне почуття бридливості пройняло мене.

— Убиті, - сказав Гнат, спостерігаючи за мною. — За всіма ознаками ми виявили імператив-центр “Суперхомо”. Сюди сходяться ланцюжки сигналізації та управління всіма бункерами, завдяки чому ми знешкодили багато пасток, розрахованих на непроханих гостей.

— Можливо, їх уколошкали за спецнаказом? — висловив я здогад.

У цей час до залу ввійшов низькорослий чоловік у костюмі чистильника. Під емблемою “Аїд” на його рукаві виднівся шеврон керівника групи.

— Доброго дня. З приводу вашого зауваження: ми відновили приблизну картину колишніх подій. Вони, — начальник показав на скелети, — перестріляли один одного. Відтоді в підземелля ніхто не проникав.

— Кіт Дуглас, — відрекомендував незнайомця Гнат.

— Зрозуміло, — сказав я. — Ось, значить, як… Злякалися власного дітища?

— Про що ти? — запитав Гнат. Я зітхнув.

— Адже лабораторія над чимось працювала? Над чим? Що вона зробила такого, щоб останні її господарі вбили один одного? Зі страху перед скоєним? Чи кожен хотів скористатися здобутими результатами?

— Ці вже не дадуть відповіді. — Дуглас скосив очі на скелети. — Може, щось скажуть документи. Ми, здається, знайшли архів чи технічну бібліотеку. З трудом просвітили, там броня два метри завтовшки, але відкрити поки що не вдалося.

— Ходімо подивимося, — Гнат рушив до виходу. В коридорі він упевнено попрямував у бік вказівника “Сейф”.

Через сто з лишком метрів коридор повернув ліворуч, поширшав, у стінах зрідка відкривалися глибокі ніші й вузькі — людина ледве протиснулася б — відгалуження. Здалеку долинали приглушене бурмотіння, металевий ляскіт і уривчасте гудіння. Попереду нас майнула спина когось із чистильників.

Гнат раптом насторожився, обличчя напружилося.

— Ти що? — упівголоса запитав я.