Розділ «ЯН ЛАПАРРА»

Замкнувшись у кабінеті, я прийняв дві таблетки вітальгіну, і голова трохи прояснилася, хоча біль, засівши десь аж у кістках черепа, лиш послабився. Якщо так триватиме й надалі, то на першому ж профілактичному медогляді лікарі поставлять упоперек моєї карточки штамп: “До роботи в УАРС не придатний”, і, як кажуть, гуляй, пенсіонере…

Я, мабуть, різко підвівся, бо у ліву скроню гостро кольнуло, з силою потер скроню долонею і перестав думати про себе.

Отже, що зараз головне? Перше: де Демон? Робить він усе самостійно чи ним, як маріонеткою, керує Зо Лі? Друге: хто такий загадковий незнайомець, який утік просто з-під носа патруля, хоч і було поставлено силову завісу? Невже Зо Лі також — перевертень, “надлюдина”, що володіє таємницею лабораторії “Суперхомо”? Але для того, щоб вийти з-під енергобар’єра так, як це зробив невідомий, потрібна колосальна енергія! В принципі Зо Лі міг добути десь генератор поля з перетворювачем МК, але ж генератор не сховаєш у кишені, та й не було його в незнайомця — Гнат його не помітив. До того ж генератор не пояснює зникнення. І на Зо Лі незнайомець не схожий. Тоді хто це був? І що він робив на березі ріки в момент катастрофи? І чому зник таким екстравагантним способом? Знову запитання, і на жодне — ясної відповіді. А Демон робить свої чорні справи і робитиме, поки ми не бачимо і не чуємо його і не знаємо, хто він чи що він…

Я знову прокрутив знятий Гнатом фільм — про його контакт з незнайомцем. З вигляду цілком нормальна людина, симпатична навіть, але ось те, як він зник!.. Коли з’явився стажист, невідомий підстрибнув угору вище дерев, з голови його вихопився в зеніт тонкий білий промінчик. Тоді взагалі стало коїтись щось чудернацьке: тіло невідомого стало танути, ноги — вкорочуватися, втягуватися в тулуб, потім і тулуб стиснувся, “влився” в голову, і останнім щез у небі промінчик світла. Все це — за три чверті секунди! Нісенітниця якась несусвітенна! Але ж записано на кристал…

Опам’ятався я біля дверей фізичного відділу техсектора, зайшов.

Невеликий зал, схожий на передпокій, з трьома напівтемними нішами. В глибині кожної ніші пульт, пласкі екрани проекторів думки, дисплеї, апарати зв’язку і контролю, нарамники й окуляри прямого спостереження за “гарячими” цехами лабораторії, де роботи створювали нові апарати і машини за командами людей.

У кріслах центральної ніші сиділо троє, ледве видимі в кольоровому сяянні вогнів пульта. Один з них помітив мене і рушив навстріч. Це був Вахтанг.

— Вирішив провідати, — сказав я, відчуваючи незручність. Виглядав Басилашвілі кепсько: постарілий, змарнілий, мішки під очима, випнуті вилиці, на губах смага. Навряд чи варто було нагадувати йому про важливість завдання. Щоправда, на його місці я постарався б більше уваги приділяти своїй зовнішності.

— До вечора буде готовий експериментальний зразок, — сказав Басилашвілі. — Робимо все можливе, але чутливість приладу має на порядок перекривати те, що малося в нас досі, що раніше нас задовольняло.

— Я розумію. Як то кажуть, квапитися не поспішаючи. Демон не дасть нам часу на розробку нового датчика, якщо не піде цей. Про аварію під Новгородом чули?

Експерт кивнув.

— Демон?

— За всіма ознаками — він. Найцікавіше, що Зо Лі там не бачив ніхто. Зате при прочісуванні району аварії ми наткнулися на дивного незнайомця… — Я розповів Вахтангові історію зі спробою затримати невідомого в лісі під Новгородом

— Це міг би бути й випадковий гість.

— Але він випорснув з-під силового ковпака!

Експерт поморщився.

— Містика! У нього що ж, у кишені був індивідуальний таймфаг?

— А як ти поясниш його зникнення? Гнат вів відеозйомку, все так і є, як я розповів: злетів вище дерев і перетворився на промінчик світла.

— Ну, що ж, тоді це був “привид”, КОТ.