Розділ «ОРЕСТ ШАХОВ, голова Вищої координаційної Ради Землі»

голова Вищої координаційної

Ради Землі

Директора УАРС я знав добре. Познайомилися ми років сім тому, коли він був керівником спецсектора, а я головою Земплану. Доводилося розмовляти в основному на підвищених тонах, спецсектор найчастіше за інші сектори аварійно-рятувальної служби ламав графіки енергозатрат і матеріалопостачання. Пилип Ромашин уже тоді справив на мене враження як цільна натура, добре знав власні достоїнства і вади, був сильний в умінні довести правильність своїх рішень і вимог. Ми не стали близькими друзями, але поважали один одного: я його за розум, рішучість, відвертість, почуття гумору, він мене… Тут я — пас, не за красу ж? Величезний, волосатий, непривітний з виду — яка ж тут краса…

Ромашин подзвонив мені наприкінці дня, і незабаром ми з ним мчали з Калініна на десятимісному моноптарі до місця сутички із сумнозвісним Демоном, чутка про якого уже поширилася по Землі від полюса до полюса. Я був посвячений в основні таємниці Демона, але, виявляється, знав далеко не все. Не гадав, по-перше, що він такий небезпечний. Не знав, по-друге, на що він здатний.

Поки ми летіли, начальник відділу безпеки Ян Лапарра, поправивши легковажну спортивну шапочку на голові, розповів мені докладно про всі подробиці операції “Демон”. Закінчив він у ту мить, коли моноптар за командою Ро-машина піднявся над Торжком на кілометрову висоту і знизив швидкість. І я побачив, що накоїв Демон у цьому місті-пам’ятнику. З часу зруйнування його ордами в тисяча двісті тридцять восьмому році місто не зазнавало таких лихоліть.

Центр його являв собою пустирище з купами каміння, цегли й дерев’яної потерті, а ще вранці тут стояли музеї золотошвейного ремесла, льону, а також музей Пушкіна. Трішки віддалік у зеленому трав’яному килимі виднілися дивні чорні смуги, схожі на опіки. Вони зачепили дерев’яну церкву Вознесіння і комплекс Борисоглібського монастиря — собор, дзвіницю і настоятельський корпус. Одна з випалених смуг пройшла через кільце житлових будинків, споруджених у вісімнадцятому сторіччі в стилі класицизму, а інша торкнулася стіни Спасо-Преображенського собору.

— Російський ампір, — глухуватим голосом мовив Лапарра, позираючи на мене. — Епоха лаконічно-монументальних споруд. Кілька доторків Демона… Тут тепер ремонтно-відновлю-вальних робіт років на три.

— Так, — промурмотів я, косуючи на мовчазного Ромашина. — Не думав!

— Ми також, — сказав зрештою директор УАРС- На жаль. Крім втрат матеріальних і моральних, були жертви серед населення міста. Загинуло вісім чоловік, пропало безвісти п’ять.

— Так, — повторив я, оглядаючи панораму Торжка. — І що далі? Де тепер ваш Демон?

— Наш! — усміхнувся Ромашин. — Де Демон, ми не знаємо. За розрахунками, мав з’явитися тут тільки завтра, і до цього моменту все сходилося. Але якщо це лиш випадкові збіги… невідомо, де очікувати його наступне пришестя. Космічні мости й орбітальні ліфти ми заблокували, досить щільно перекрили простір над Землею…

— Досить — для чого? — запитав я.

Ромашин зупинив на мені спокійний і твердий погляд. Добре тримається, вільно, впевнено.

— Досить — для того, щоб виявити будь-яке фізичне тіло обсягом в один сантиметр. Гнате, — звернувся він до пілота, — посадови машину на одну з вільних ділянок.

Моноптар пірнув донизу, і скоро ми вийшли на край дивної галявини в заростях паркової зони. Все тут — землю, безлисті дерева, доріжки — покривав жовто-зелений пил чи то попіл — не розбереш. За кожним кроком з-під ніг злітали легкі жовтуваті хмарки, які довго висіли в повітрі. Ми підійшли до руїн однієї з будівель, де вже вовтузилися невеселі будівельники ремонтно-відновлювальної бригади.

— Фізики-хіміки виявили тут сліди води-зет, — сказав пілот, пересипаючи з долоні в долоню дрібку пилу. — І ще виявили купу незвичайних ізотопів заліза, вуглецю, бору та інших елементів. Сліди Демона. Як бачите, апетит його зростає.

— Розкажіть, як вийшло так, що Демон утік. Ви ж його “тримали”?

Лапарра глянув на пілота, який з відсутнім виглядом пересипав пил з руки на руку. Начальник відділу явно був залежний від цього молодого чоловіка, і я мимоволі придивився до нього. Високий, стрункий, красивий. В усій його поставі вгадувалися воля, сила і скоординованість — хто займався гімнастикою чи акробатикою, той знає, про що я кажу. Я ж був, на жаль, громіздкий і важкий для гімнастики, в молоді літа займався боротьбою, і мені дали прізвисько Гризлі. Де вже там, не красень, та й вага — сто тридцять сім кілограмів при зрості два метри один сантиметр… Зате в силі мені не відмовиш. Гнат… Ну, звичайно, це син Ромашина, не випадково вони так схожі. Він же мені казав, що син працює в Управлінні, пішов батьковою дорогою.

— Гнат — координатор операції, - пояснив Лапарра, “прочитавши” мій погляд.