Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

Не вельми я сподівався на успіх фізиків, але спробувати можна. Якби ми могли бачити Демона до його появи чи активізації й мали б засоби для його затримання, проблема Демона не проіснувала б і години.

Батько ходив по кабінету, опустивши голову. Вгледівши мене, зупинився, примруженими очима зміряв з голови до ніг і поволі проказав:

— Виходимо на фінішну пряму. Про справи у Торжку я вже начувся. Тобі знову знадобляться необмежені повноваження?

— Так, батьку. Якщо ти знаєш інший спосіб концентрації зусиль для попередження стихійного лиха — сповісти мені його.

— А ти нічого не знаходиш у словах “необмежені повноваження”? Скажімо, абсолютна влада над людьми…

— Я знаходжу, що тягар цих слів настільки великий, що або підносить людину, або знищує її. Якби я думав про себе…

— Добре, не треба розвивати думку, я міг би тебе і не перевіряти, але особисто я в словах “необмежені повноваження” бачу надзвичайний заряд відповідальності за все живе на Землі. Я тобі потрібен?

— Прийшов просити тебе… — я пошукав у юрмищі непотрібних слів найщиріші й не знайшов. — Дозволь мені прийняти дозу УсилиРа. Він може сьогодні знадобитися.

Батько ледь помітно здригнувся, очі його розширилися, але він тут же оволодів собою. Підійшов до столу, спостерігаючи за рухливими рядками, сів. Мовчав. Мовчав і я. Час відчутно ущільнювався, тік крізь мене у якусь безодню. Вже п’ять років УсилиР — дуже сильний з відомих стимуляторів центральної нервової системи — було заборонено вживати. Негативні його властивості виявлялися не завжди і не у всіх, але й тих поодиноких випадків, що траплялися під час його випробувань, вистачило для накладення мораторію на його виробництво і використання. Але я знав, що в мед-центрі Управління залишилися запаси УсилиРа.

— Я не попереджую про наслідки, — батько підвів голову, і в його очах я вперше спостеріг розгубленість. — Ти впевнений, що це необхідно?

— Майже, — сказав я. — Можливо, і ні. Але я не хочу ризикувати. Я працюватиму координатором операції, і цілком може статися, що доведеться оголошувати “Шторм” по всьому Управлінню.

— Іноді я шкодую, що ти працюєш в Управлінні…

Я зрозумів його без підказки. Батькові було б значно легше, якби я працював у спокійному місці, наприклад, у контррозвідці. Він не так би за мене потерпав.

— Гаразд, я дам розпорядження. Все?

— Так.

— Тоді хай тобі ведеться…

— До побачення, батьку.

Я вийшов, і двері з написом “Директор УАРС” безшумно зачинилися за мною. І почався для мене довгий-предовгий день, що за щільністю подій дорівнював життю…