Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

— Це все? — заквапився я. Сосновський замислився.

— Мабуть, усе, решту пам’ятаю менш виразно. Ах, ще “інспектор”… Хто чи що він таке — не пам’ятаю, але він якимсь чином зв’язаний з Демоном. Здається, він прилетів за ним… якщо можна говорити “прилетів”, і хоче увімкнути, але йому хтось заважає, причому не лише люди.

— Зо Лі?

— Можливо, і він, але крім нього ще хтось, не земляни, це точно. Можливо, мені все це приверзлося? Адже всі знання я одержав миттєво, як удар по голові!

— Удар, — пробурмотів я; все-таки чудо, що стажист зостався живий після “обійм” Демона. — Хто тобі дозволив знову встрявати в бійку? Хто тобі дозволив узагалі виходити з модуля? Вичуняєш, ще дістанеш на горіхи за своє геройство! Ну, бувай, ми тебе ще провідаємо.

— Приходьте частіше, а то втечу.

Віом погас. Лікар провів нас із палати. Деніз так більше і не зронила слова. Лиш, прощаючись біля таймфагу Південно-Сахалінська, знову мовчки притиснулася щокою до моєї долоні. Миле моя дитя, знала б ти, як оглушливо діє на мене твоя крихітна ласка!..

З Південно-Сахалінська я вирушив у Торжок, де ще працювали бригади експертів техцентру, істориків і реставраторів, будівельників і ремонтників. Я вже знав, що Демон і на новому місці залишив слід — “зону Лілова”, причому сформувалася вона тільки через три години після його “візиту”. Басилашвілі й Сурова я ще вранці послав у Торжок, і тепер вони мали поділитися своїми міркуваннями щодо останньої Демон-події. Але, роздумуючи про Демона, я не міг навіть уявити, який сюрприз чекає на мене в Торжку, на місці зруйнованих пам’яток старовини.

Мене зустрів Аристарх, наглухо застебнутий у кольчугу самоконтролю.

Замість відповіді він посадовив мене в один з швидкольотів, що заполонили собою весь центр міста, — ми піднялися над Торжком на півторакілометрову висоту.

Я не повірив очам: зруйновані корпуси музеїв І старовинних будівель… стояли на місці, сяючи позолоченими куполами, металом дахів і скляними вітражами вікон!

Я зажмурився, помотав головою і сказав кволим голосом:

— Це сон! Я сплю, Аристарху!

— Не спиш, — стримано відповів він, — Усе це сталося півгодини тому, я ще нікому не встиг сповістити, крім Первицького. Я працював у групі Лілова, і раптом усередині, в голові, почувся голос! Не пам’ятаю точно, що він сказав, але зміст був такий: “Ідіть далеко… мошкара… не заважайте!” Спершу всі подумали: чийсь жарт, а потім стало страшно, знаєш, такий чужий страх, темний, навіяний… Усі відбігли від руїн. Не встигли отямитися — будівлі раптом немов з-під землі виросли! Спалах зеленого світла — і вони вже стоять! Ми зразу до них не пішли, хлопці в Лілова досвідчені, заміряли параметри середовища — нічого, тільки радіаційний фон злегка підвищений, але безпечно…

Я схопив з руки Видова біноктар і взявся жадібно розглядати місто під швидкольотом. Музей Пушкіна, Музей льону… Борисоглібський монастир… церква Вознесіння… Спасо-Преображенський собор… Усі на місці! Цілі, неушкоджені! О, великий космосе, невже таке можливе?!

— Але головне там, усередині, - бубонів Видов за спиною. — Будівлі цілі тільки зовні, всередині усе чуже!

У мене в душі все обірвалося.

— Як чуже?!

— Ось так, зараз упевнишся.

Швидколіт шугнув донизу, і за кілька хвилин ми вийшли на майдані перед Спасо-Преображенським собором.