Розділ «ГНАТ РОМАШИН»

Обережно потиснувши гарячу й вологу долоню Лапарри, я вийшов. З даху будинку викликав до нього чергового лікаря Управління.

У лабораторії мікротехніки мене зустрів невблаганно-ввічливий Вахтанг Басилашвілі в оточенні своїх “диво-богатирів сучасного електронного моделювання” і вручив щось прозоро-сріблясте, ажурне, з двома “вухами” антен і крихітною панеллю управління — все це розміром у три чоловічих кулаки.

— Д-індикатор, — мовив експерт безпристрасно; не поважаю я, чесно кажучи, такої манери розмови. — Радіус дії до трьохсот метрів. Принцип…

— Не треба, — поквапом сказав я. — Поясни лиш, що натискувати, куди дивитися і за що тримати.

Працівники лабораторії, що оточили нас, засміялися. Вахтанг поглядом звелів підлеглим розійтися по робочих місцях і стисло пояснив, як працює датчик.

— Відмінно! — вигукнув я. — Скільки ви їх виготовили?

— У нас не завод, — сказав Басилашвілі. — Готовий поки що лише один прилад. До вечора, можливо, доведемо до ладу ще один. Як тільки скінчимо, я подзвоню.

— Добре, Вахтангу, вибач. Як справи у нашого гостя, Сурова? Що він може дати?

— Завітай до нього сам, в обчислювальний. Він, по-моєму, уже завершив уточнювальні розрахунки гіпотетичної траєкторії Демона.

Обчислювальний центр Управління — це чотири поверхи будівлі загальною площею понад десять тисяч квадратних метрів. Сурова я відшукав на четвертому горизонті великих машин типу “Аналітик”. У трикутному залі, заставленому терміналами комп’ютера, крім Сурова, працювали ще семеро, кожен біля свого пульта. Фізик зустрів мене стримано, говорив дуже коротко. Аналізуючи появу Демона на поверхні Землі, він розрахував геодету — траєкторію його руху в просторі над Землею, припускаючи при цьому, що Демон — самостійне явище, не пов’язане з певними діями невідомих господарів. Останнє ще треба було довести, адже зв’язок Демона із Зо Лі все-таки був, і хто знає, може, Лапарра і не далекий од істини, підозріваючи, що командує Демоном саме Зо Лі, хоч за моїми передбаченнями це робить таємничий незнайомець, який “працює” під Зо Лі і затято ховається від нас у лісі під Новгородом.

За розрахунками Сурова, виходило, що наступну появу Демона слід було очікувати в районі Торжка, за двісті п’ятдесят кілометрів од точки його останнього виходу з Новгорода.

— З точністю плюс-мінус двадцять кілометрів, — докінчив Суров.

У його очах раз по раз спалахували насмішливі вогники, ніби він заздалегідь знав обсяги мого скепсису і готовий був до захисту своїх теоретичних побудов. Але я його розчарував — узяв кристал з обчисленнями, подякував і попросив повідомляти все, що “збреде” в голову стосовно Демона. Суров, розумака, на “збреде” не образився, зате докинув інформацію до роздумів. Після мого дзвінка вранці Басилашвілі розбудив фізика, вони вирушили в Псков, до Лілова, де взяли участь у дослідженні “зони Лілова” — термін придумався сам по собі, причому одночасно в кількох людей.

— Ну, і яке в тебе враження? — спитав я спрагло.

Суров уловив мій інтерес і ясно усміхнувся очима.

— Фізика цього явища мені не відома. Слід під Псковом уже зник, “скляна смуга” повністю розсоталася, а під Новгородом ще тримається, але до вечора щезне і вона. Навряд чи за цей час ми взнаємо достатньо, щоб зробити правильні висновки. Вчора я взявся проаналізувати емоційний стан усіх відомих очевидців появи Демона. Виходить ось що: кожна подія тягне за собою принаймні три стійкі психологічні смуги. Перша — відчуття холоду, друга — відчуття страху і розверзнутої безодні, третя — ілюзія виникнення дивовижних пейзажів. Останнє перегукується зі сприйняттям “зони Лілова”. Ваш експерт, очевидно, близький до істини, вгадуючи в Демоні носія псі-енергії, енергії думкозв’язку, чи, як нині кажуть, па-розв’язку.

— Вчені давно працюють над цим.

— Ось саме їх і треба було б залучити до вивчення Демона та його слідів. Зв’яжіться з відділом біоенергетики Академії наук!

— Неодмінно. Лілов мені особисто нічого не передавав?

— Нічого. Я його майже не бачив, але думаю через годину знову навідатися до Новгорода. Щось передати?