Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

– Там дадуть.

– А якщо не дадуть?

– На місці розберемося, побігли!

Лютневий ранок сірий, але теплий. Плюс п’ять. Старі самооборонівці глузують з хлопців: «Куди ви, майже босі, голі!»

– Чому голі-босі? – дивуються ті. – У нас рогатка є! Андрію, покажи!

Той видобуває з кишені здоровезну пращу-рогатку та купу іржавих важких гайок. З амуніції на хлопцях – хокейні шоломи та щитки, саморобні «жилети» з каремату, стара армійська каска. Щоправда, на одному з Ігорків – справжній бронежилет «трієчка», а ще щит і битка. Він найкраще з усіх готовий до протистояння з силовиками.

– От він хай і йде, а ви лишайтеся в тилу, бо як зарядять гумовою кулею у лоба, не нарікайте, що ми не попереджали. Там реально стріляють.

Але хіба молодь колись дослухалася до порад старожилів? Як уперед, то всі разом.

Тим часом біля консерваторії вже йде бій. Палають шини, чути постріли.

– Беркутня відступає! Вперед!

Повстанці лаштують з дощок помости, лізуть на парапет, з вікон консерваторії летять коктейлі. Знов-таки, чути постріли, але хто в кого стріляє – незрозуміло. У пацанів у руках «воздушки» з оптичними прицілами.

– Заховайте, ідіоти! Воно ж незрозуміло, що у вас «воздушки». Можна подумати, що снайперські гвинтівки. Заховайте, ідіоти! – надриваючи голос, кричить якийсь сотник.

Силовики відступають до готелю «Україна».

Інститутською спускається водомет і починає поливати мітингарів. Деякий час хлопці стоять попід сценою. Аж ось тягнуть повз них поранених чи вбитих – незрозуміло, бо ті лежать на брезентових ношах.

– Заходимо з боку Жовтневого! – командує Павло, розуміючи, що там зручніше підніматися вгору.

Туди ж біжить основна маса народу. Багато тих, хто приїхав до Києва тільки годину чи дві тому. Вони свіжі, активні, готові до рішучих дій. Тих, хто пережив позаминулу ніч на Майдані, мало. Лишилися самі відчайдухи, ладні битися до смерті. Їх легко впізнати. Кіптява, що в’їлася в руки та обличчя, не відмивається вже нічим. Здебільшого це бійці потрощених загонів Самооборони, які після підпалу Будинку профспілок облаштувалися в новозахопленому Міністерстві аграрної політики та в Комітеті з теле– та радіомовлення на Прорізній.

Швидко, швидко – сходами вгору.

– Відступають, відступають… Давай, уперед!

І раптом «та-та-та…» – коротка черга. І тиша. Всі дослухаються. Рух завмирає. Таких звуків на Майдані ще не було. «Та-та-та» – тиша і знову «та-та-та». «Ф’ють-ф’ють». Щось свистить у повітрі над головами. Хтось попереду падає, і зелена металева каска, глухо стрибаючи по сходах, котиться униз. Довкруж присідають. У хлопця, що лежить головою навзнак, підломивши під себе руку, з-під коміра спортивної куртки шиєю й обличчям тече тонка цівка крові. Скапує на сходи: кап-кап… Спершу повільно, а потім рясніє яскраво-червоним, якимось неприродним для цього сірого дня кольором. Наче фарба стікає сходами. Хтось кидається до нього, мацає пульс. «Мертвий. Мертвий. Мертвий», – проноситься рядами подих жахливої новини. І раптом тишу розриває звук мобільного, що грає пісню Ляпісів. Всі озираються один на одного і розуміють, що телефон дзвонить у кишені вбитого, співає голосом Сергія Михалка:

Рубиновые части солнца зари