TextBook А потім від мами:
«Ти де?»
Відповідаю:
«На каналі. Готуємо прямий ефір».
Потім пише Марічка:
«Дуже хвилююся. Як ви?»
«Все ОК::)))»
– Треба будь-що утримувати вогняну стіну! – гукає зі сцени Нищук.
Ми із Семом перезираємося. Є справа!
За годину на моєму махновському Л-200 вже премося вгору Андріївським узвозом. З десяток покришок, що допіру оточували дитячий майданчик у моєму дворі, ледь вкопані в землю, лежать у просторому багажнику. На перехресті Володимирської і Великої Житомирської, біля ресторану «Да Вінчі», нам на капот стрибає чоловік з коротким автоматом наперевіс. Від несподіванки я різко гальмую і майже автоматично клацаю внутрішнім замком, замикаючи автомобіль зсередини. Пригинаюся ближче до руля.
– Пане отамане, по газах і вперед, бо зараз застрелять… – шепоче Сем.
Є лише секунда на роздуми, але тієї ж миті бачу, як збоку зривається з місця чорний «Мерседес-кубік» і людина з автоматом відскакує вбік, сідає в інший чорний автомобіль і зривається слідом.
– Охоронець! – з полегшенням видихаю я.
Вночі на цьому перехресті «тітушки» таки розстріляли таксі з журналістом та вбили трьох людей поруч на Великій Житомирській.
А вже через дві години, коли ми з Лівого берега робимо наступну ходку з покришками, нас завертають. Увесь центр перекритий ментами. Кидаємо машину на бульварі Лесі Українки і вирушаємо на Майдан пішки, тягнучи на собі по два скати. Інші роздаємо киянам, які охоче приймають цю ношу і йдуть поруч з нами.
«Ето єсть наш послєдній і рєшітєльний бой.
С Майда-а-а-аном воспрянєт род людской!» – Люди хоч і стривожені, але присутності духу не втрачають. Переспівують революційні пісні, жартують, аби відігнати страх. Усе навкруги видається якоюсь грою або зйомками фільму. На будівлі КМДА ось уже який день висить банер «Нарнія». Ми – маленькі ельфи, що протистоять могутньому і страшному Мордору. Якщо брати за великим рахунком, шансів у нас нема. Нас мало, ми не озброєні, не навчені, у цивільних куртках, пальтах, якихось смішних шапках і кашне, розхристані, схвильовані, премось у саме пекло. Навіщо? Для чого? Кому це потрібно? Але дивно: подібних питань ніхто не задає. Просто беруть і йдуть, бо не можуть інакше.
Біля ЦУМу зустрічаємо Бурмиленка та Манекена, які так само пруть на передову тюки з теплим одягом. Манекен з притаманною йому іронією зауважує:
– Вітаю, ви пропустили найцікавіше. Десять хвилин тому ми відбили атаку «тітушок». У них є зброя. Вони по нас гатили з автоматів і кинули гранату! Оно дивись, – вказує на дорожній знак, прошитий кулями, коли ми проходимо повз Прорізну.
– А ви що?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей » автора Мухарський А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Відділення друге «Сувора українізація»“ на сторінці 61. Приємного читання.