Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

У фойє вже до десятка поранених і три трупи. Один з простреленою ногою лежить у кутку і курить. Коли до нього підбігають санітари, тільки відмахується. «Там є важкі. До них ідіть!» Але це тільки початок.

Відтягнувши пораненого трохи вниз по Інститутській і здавши його на руки побратимам-медикам, друзі знову мчать у пекло. Там, попереду, біля дерев, навалившись один на одного, – вже вісім трупів. Один у блакитному шоломі, з якого кров стікає на тротуар. Ще двоє – біля кам’яного парапету. Там же і поранений. Вимахує рукою. «Жах-жах». І от уже не махає. Заснув навіки. Ще кілька хлопців ховаються за деревами, але раптом один з них осідає і завалюється на бік. Звідки б’ють снайпери – незрозуміло.

Хлопці присідають за пагорбом, чекаючи, коли густі постріли хоч трошки затихнуть, аби кинутися уперед і врятувати бодай чиєсь життя. Якийсь медик присідає поруч. Хреститься: «Отче наш, що єси на небі, нехай святиться Твоє ім’я…», і в ту саму мить голову йому прошиває куля, наскрізь пробиваючи шолом із червоним хрестом на лобі. Втикається головою в землю із розплющеними, ще повними життя здивованими очима, що за якусь мить скляніють, вкриваючись смертельною паволокою.

Смерть танцює на Інститутській свій дикий танок. Роззявивши беззубого рота, регоче у припадку безумного шалу. Падають хлопці, косить коса. Б’ють снайпери без пощади. Цілять у гомілки і стегна, а як кидаються пораненим на допомогу, цілять і в них. Кулі летять і в бік Майдану, й у бік Михайлівської. І падає на руки санітарів молода дівчина Леся із простреленою наскрізь шиєю, і падає підкошений біля Лядських воріт молодий архітектор Степан. І падають люди. Падають. Жах, стогони, відчай.

Але не знає смерть, що не дадуть їй забрати із собою свій страшний врожай.

Бо розверзаються небеса над Майданом і сходять на землю Ісус Христос та Божа Мати, і сонми янголів забирають душі загиблих прямо на небо. І сідають вони обабіч престолу, і чути, як лине над Майданом могутнє: «СЛАВА УКРАЇНІ!», й озиваються небеса співом херувимським: «ГЕРОЯМ СЛАВА!» І ось уже розноситься містом блага звістка про НЕБЕСНУ СОТНЮ, і лине по всіх усюдах. І відступає тьма, і тікає смерть, і розбігаються чорні демони. І сяють нетлінними зорями викарбувані в небі слова – «ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!».

І спустилися того дня янголи з небес на Землю, і витягали з-під куль убитих і поранених, і врятували десятки життів і лишилися неушкодженими. І звали тих янголів Ігор, Микола, Павло, Андрій і ще один Ігор.

І не було жодного концерту, коли б публіка в залі не підводилася і не співала цю пісню разом з Орестом, вшановуючи героїв, що полягли за Україну.

Україно, ти далекою була,

У неволі посивіла голова.

На Сибіру і в Мордовських таборах

Прославляли тебе в думах і піснях…

ПРИСПІВ.

Слава Україні та її синам,

Запорожцям та упівським воякам,

Гайдамакам і петлюрівським полкам,

Небесній сотні

Вічна Слава, Вічна Слава, Вічна Слава!

Дні і ночі проти вражої юрби

Ми боролись на Донбасі і Дніпрі,