TextBook Ви не щадіть катюг і наволоч злодійську,
Всіх узурпаторів скидайте без жалю.
Імперська гидь, тремти, я розвертаюсь!
Тобіж кладу я дошку гробову.
І знов я стверджуюсь, і знов я утверждаюсь,
Бо яже ж знов-таки і знов-таки живу.
Я єсть народ, якого правди сила
Ніким звойована ще не була.
Яка біда, яка чума мене косила,
А правда знов-таки і знову розцвіла.
Пісня одинадцята
Слава Україні!
(див. – Ютуб за тегом: Орест Лютий в АТО «Слава Україні!»)І настав день, коли полилися ріки крові.
Текли бруківкою по Інститутській, вниз, униз до Майдану, сочилися з очей, проступали плямами на брезентових ношах, падали важкими краплями на чорну, зорану тисячами ніг, землю, на залишки згарища, на уламки барикад. Розлилося криваве море по мармурових плитах у готелі «Україна», стояло калюжами біля Лядських воріт, куди доправляли тіла убитих героїв, покриваючи їх українськими прапорами. Багряними, дикими медузами розпливалася кров на прошитому кулями одязі, витікала з-під шоломів, проступала потворними візерунками на ковдрах і простирадлах, якими прикривали трупи, пульсувала з розірваних артерій, потрощених кінцівок, тихо сочилася на асфальт з тих, кого не встигли відтягти з передової. Кров була усюди – на руках, обличчях, стовбурах дерев, на щитах, та й у самому повітрі стояла кров, заливаючи усе місто, увесь світ, усю Україну! І не було тій крові кінця і краю, як не було краю тому відчаю і сльозам, що пролилися разом з нею на вівтар оновленої, вільної України, змінивши нас назавжди.
Десь близько сьомої ранку повстанців, що ночували у будівлі КМДА, розбудив гучний крик, відлуння якого рознеслося усією великою залою для урочистих прийомів. «Атака з боку консерваторії!»
Заворушився, загудів зал, де просто на підлозі ночувало до двох сотень людей. Затупотіли по паркету попалені вогнем берці, загрюкали щити, притулені до стін довгими рядами, зайшлися важким кашлем загартовані у попередніх боях вояки, забряжчали каски та амуніція.
– Тримаємося разом, Андрійчику, що б не трапилось, чуєш? – п’ятеро студентів Львівського політеху – два Ігорка, Андрій, Павло та Микола – як спали вдягненими, так і повсідалися на своїх карематах, зашнуровуючи взуття.
– То що, на передову?
– А то!
– Хоч би щита якогось узяти…
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей » автора Мухарський А. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Відділення друге «Сувора українізація»“ на сторінці 64. Приємного читання.