Розділ «Антракт»

– То ви хто? Антон Мухарський, Антін Мухарський чи Орест Лютий? З ким я зараз спілкуюся? – Тележурналістка, спіймавши мене у фойє Українського дому, намагається взяти флеш-інтерв’ю.

– Зараз перед вами Антін Мухарський.

– А чим Антін Мухарський відрізняється від Антона Мухарського?

– Тим, що Антін Мухарський – це українізований Антон Мухарський. Бо Антон Мухарський – це така собі «русифікована київська падлюка», у якої всі предки російськомовні кияни і яка вперше почула українську мову в природному середовищі десь років у дванадцять, коли з батьками опинилася в справжньому українському селі Махаринці на межі Хмельницької та Житомирської областей. Там, на річці Случ, ми місяць відпочивали.

– А коли з’явився Антін Мухарський?

– У 1992 році. Я тільки-но закінчив театральний інститут і разом із батьком, режисером-постановником масових заходів, поїхав до Запоріжжя організувати свято з нагоди 500-річчя Запорозького козацтва. Писав до нього віршований сценарій і був «голосом за кадром». Саме там ми познайомилися з директором Хортицького музею-заповідника, і він повів мене до архівів, показав справжні книги реєстрового козацтва XVII–XVIII століть. У якійсь із них побачив, що проти прізвищ типу Іваненко, Григоренко, Василенко стояло ім’я Антін, а навпроти прізвищ Іванов, Петров, Сідоров (були й такі) – ім’я Антон. «От бачиш, – тицьнув пальцем у прізвище Антін Пшихульський, – поляки точно звалися Антінами, а не Антонами. Бо Антон – то русифікована форма Антіна. Щоправда, все залежить від відмінювання, і десь у Антіна „і“ змінюється на „о“, але то складні речі й зараз не такі важливі. Так що вибачай, друже, я тебе буду звати Антін». Відтоді я сам почав підписувати усі свої україномовні вірші і прозу саме як «Антін Мухарський».

– Але ж Антон Мухарський лишився?

– Так, для батьків, родичів, старих друзів я – Антон. Для шанувальників творчості, бойових побратимів і нових друзів – Антін.

– А є ще Орест Лютий?

– То взагалі окрема людина…. Нас часто плутають, але ми абсолютно різні. Орест зараз у гримерці відпочиває перед другим відділенням, а я стою перед вами. Він у нас професор антропології і неодружений незайманець, я ж – багатодітний батько і вже майже двічі розлучений. Він – аскет, науковець, праворадикальний музичний екстреміст, а я – людина більш поміркована, розважлива, з дуалістичним поглядом на світ, не кажучи вже про Антона Мухарського, якому взагалі політика до одного місця, бо він у нас сибарит і любить гарно поїсти, поспати, відпочити.

– Вам не важко отак жити?

– Як?

– У роздвоєному, розтроєному стані?

– Я вам більше скажу… Незабаром нас буде четверо!

– ???

– Чому ви дивуєтесь? Адже жінкам можна плодитися, то чого ж чоловікам – ні? Жінки народжують дітей, а чоловіки – проекти, кожен з яких певною мірою також є дитиною. Тому незабаром, коли ми переможемо і в Україні запанує мир, до нашої компанії приєднається ще один дядько, якого зватимуть Анатолій Рапс. Це перший український агро-шансоньє. Він буде співати пісні про любов для жінок у віці 35-плюс. Такий собі заможний альфа-самець, що нажив статки, збуваючи за кордон українське збіжжя, та має двох сестер, Раю і Тому, які дуже хочуть стати зірками і мріють про велику сцену. Оце чарівне тріо проголошує базове гасло «Навіщо нам Грігорій Лєпс і Міхайлов Стас, якщо є в Україні Анатолій Рапс?» Будемо зачищати український шоу-бізнес від російської попси. Якщо шансон – то український. Рапс має узяти під свою опіку мрії усіх дорослих жінок про ідеального чоловіка. Бо він дійсно ідеальний! До того ж неодружений і шукає собі пару…

– Ви не збожеволіли?

– Ну чому б то? Принаймні нам отаким гуртом не сумно жити… Хоча моя колишня дружина так і казала: «Я відмовляюся жити із футбольною командою».

– Колишня?