Розділ «Відділення друге «Сувора українізація»»

– Вперед, за мною! – До десятка протестувальників теж кидаються до рятівних колон.

– То що, вперед? – Обличчя у Павла бліде і тільки очі палають якось дивно, несамовито. Щось у них одне-єдине, чому важко відразу підібрати назву. Рішучість? Впертість? Шал? Цілеспрямованість? Ні… Зосереджена лють! Аж проїдає до глибини печінок.

Кидаються хлопці прямо за старшими товаришами і, проминувши колонаду, опиняються біля перевернутого спаленого автобуса, з-за якого відкривається оперативний простір перед кінотеатром «Кінопалац». Бачать, як «Беркут», на ходу відстрілюючись з автоматів, відступає до станції метро «Хрещатик».

– От вам, суки, тримайте!

«Закопчений», визирнувши з-за рогу, розстрілює цілий ріжок у бік беркутні, але, здається, ні в кого не влучає. Силовики відкривають вогонь у відповідь. Луплять кулі по згорілому металу, б’ються об стіни. «Ой!» – хапається хтось за обличчя, і вже юшить кров крізь пальці з розірваної рикошетною кулею щоки. Випльовує разом з бурою юшкою розтрощені зуби. Піняться червоні бульбашки, тягнуться до землі довгими липкими пасмами. «Скоріше вниз!» Хлопа хапають під руки і вже не ховаючись біжать до сходів, якими все піднімається і піднімається народ.

Що ж це за народ такий, що куль не боїться? Що із самими дерев’яними щитами готовий кидатися у бій, попри смерть, яка кружляє над Інститутською, розкинувши над нею чорні свої крила? Зазирає в очі кожному. Важкий її подих. Пліснявою і тліном тхне з роззявленого рота, чорною безоднею зяють отвори у порожніх зіницях. І ось вже гострить свою косу і регоче лютим сміхом, побачивши, як піднімаються Інститутською зо два десятки майданівців, долаючи рештки барикади під пішохідним мостом, звідки нещодавно відступив водомет.

Великий той народ, що повстав за волю. Та й слово саме «ВОЛЯ» – рветься із сердець, додаючи сил, піднімає в атаку, кидає в бій. І біжать вперед попри постріли, попри розуміння того, що кожна мить може бути останньою. Рвуться до побратимів, які поранені лежать там, угорі. І не вірить світ своїм очам: «Що ж це за люди такі, яких убивають, а вони йдуть уперед?» Бо давно уже світ забув, що таке справжня воля, за яку і життя віддати не жаль.

І відступає «Беркут», відступає…

Вставив «копчений» в автомат новий ріжок, визирнув з-за автобуса – аж порожньо довкруж. Оно, попереду, гарна схованка… Металеві огорожі, перевернуті лави, купи шин, а беркутні й слід прохолов.

– За мною, хлопці!

І знову зривається десяток відчайдухів і біжать туди, де залишки старої барикади, яку ще до штурму будували. Добігли, сіли, причаїлися. Наче тихо.

– Давай до нас! – вимахують руками.

Народ, хто попід стінкою в обхід, хто ховаючись за сіті-лайтами та деревами, рушає уперед. За ними напирають інші, й уже до сотні людей опиняються в самому авангарді наступу. Прихопили із собою коктейлі. Запалюють покришки. Всі хлопці тут. Оно обидва Ігорі, Павло, Микола. Андрій бачить усіх.

І раптом «ж-ж-жах!», сухий постріл, як хлопок батога у цирку. Всі знову присідають. Збоку чути придушений зойк і стогін. А потім ще раз «жах-жах». Короткі, цупкі постріли розривають повітря, відлунюють від стін Жовтневого палацу і готелю «Україна», розхитуючи голе, лискуче гілля лип і горобин над дорогою і в сквері.

– Відступаємо! Снайпери! – Юрбу хилитнуло, і всі побігли.

Біжить і Андрій. «Жах-жах». Куля пробиває металевий щит, і здоровезний дядько, спотикаючись на півкроці, заривається обличчям прямо в асфальт. Біжить «копчений» із коротким автоматом наперевіс, біжать інші, але постріли стають дедалі безжальнішими. Той, хто лишається за барикадою, ладен гризти зубами асфальт, аби сховатися від жаху і відчаю, коли бачить, як побратими, підкошені кулями, падають на ходу. Але на тому боці вулиці ще страшніше. Зо два десятка хлопців, що піднялися майже до виходу з метро, ховаються за деревами та за великим кам’яним парапетом з рекламою якогось банку.

«Жах-жах» – лунають постріли. Регоче смерть, збираючи свою страшну жертву, вимахує косою. Хтось уже лежить на бруківці мостової, схопившись за прострілене стегно, хтось навіки уткнувся в землю обличчям, хтось стікає кров’ю, тримаючись за живіт, а хтось тихо-тихо шепоче «мама», коли передсмертний туман уже застеляє очі.

Один з Ігорків, той, що у бронежилеті, піднімається з-за барикади і чимдуж біжить на протилежний бік Інститутської. «Жах-жах» – кулі б’ються об бруківку, висікаючи з неї іскри. Хапає за руки пораненого бійця, тягне униз. Павло, Микола та Ігор – за ним. Десь ще був Андрійчик. Але тут хіба розбереш, хто де?

Андрій вже біля готелю «Україна». Благає: «Дайте щита! Дайте щита!»

– Якого тобі щита, хлопче? Не бачиш, що снайпер б’є? Той щит, як папір, куля прошиває! – У лікаря «швидкої» трусяться руки, коли він, ламаючи чергову ампулу, набирає у шприц протишокові ліки.