Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

— Дню, світло твоє — до нас! Світло твоє — до нас!

— Ноче, мороку — згинь! Мороку — згинь!

І починають крутитись. Все швидше й швидше. За їхніми спинами ревуть трембіти. А я стою в центрі кола.

Кожним нервом відчуваю, як зростає напруга. Ніби зараз, саме зараз, я маю щось зробити. Зараз, коли навколо мене кільце їхньої волі, їхньої сили, їхньої енергії…

Я заплющую очі, але продовжую бачити коло тих, хто танцює. У темряві, під заплющеними повіками, воно вогняне. Ніби навколо мене зімкнулася й продовжує обертатися сонячна корона. Танцюють язики полум’я… Перехоплює подих, постаті тих, хто танцює, зливаються, щось має статись, мене розірве ізсередини, якщо не станеться!

Натомість розривається коло. Люди летять у різні боки, падають одне на одного. Зі сміхом підхоплюються, обіймаються, стукаючись масками-мордами. Розбігаються по пагорбу, продовжують танцювати, ніби нічого й не сталось, — парами… групками… поодинці… Я залишаюся сама серед зіжмаканих килимів. Голова йде обертом.

Я йду — здається, що йду до селища, а насправді все глибше заходжу в ліс. Мені погано. Мене нудить. Я притуляюсь до стовбура сосни, міцно її обіймаю.

І сосна обіймає мене сильними руками, що пахнуть живицею.

Підводжу голову Це не сосна. Це чоловік у масці ведмедя. Він скидає маску; у Ярого розкуйовдилось світле волосся. В очах — незнайомий вираз.

Я хочу сказати, що у мене нічого не вийшло. Це поганий сон, це біда, все так погано, як ще ніколи не було. Та він не дає вимовити жодного слова — затуляє мені губи своїми губами.

Навколо в обрядовому танці кружляє ліс. Дерева поклали руки одне одному на плечі.

На сніг летить шуба Ярого і моя дублена куртка. Вкривають замерзлу землю. А поверх постелі зі шкур Ярий ніжно вкладає мене. Сила і ніжність. У вухах дзвін: по всьому лісу розбрелись діти з дзвіночками…

Я — земля, вкрита кригою та снігом. У мені завмерло коріння дерев. У мені застигли джерела. Я замерзла, замерзла земля…

Та під руками Ярого, під його губами я починаю танути. Мої щоки відігріваються. Мої губи теплішають. Я відчуваю кожну волосинку на своїй шкірі, кожну зморшку, кожну клітинку, кожну травинку, кожен струмок. Починає танути сніг на волоссі. Я відчуваю, як біжать потилицею, шиєю прохолодні струмені. Як біжать ручаї сонячними схилами, осідають кучугури, болісно набрякають краплини на кінцях бурульок. У мені, в самих надрах, зароджується вогонь, збирається клубком, напружується… напружується…

І рветься назовні.

Усе, що було кригою, відігрівається й закипає. Все, що було снігом, перетворюється на пару. Я гаряча, гаряча земля, і плодюча, і щедра, і запліднена громом, який звучить у моїх вухах. Ярий кричить, і я кричу на весь світ. На груди мені навалюється теплий, солодкий тягар, а в спину ніжно впинаються, як носи вовченят, чиїсь слабкі пальці.

Вітер пахне теплом та вільгістю.

Коли ми підводимось і Ярий піднімає шкури з землі, снігу під нами нема. Там, де ми лежали, — широка чорна таловина. І на ній випростовуються один по одному тонкі зелено-білі проліски.

І настає весна.

Потоки переповнюються водою й котять у долину каміння. У горах стає небезпечно ходити: раз у раз сходять лавини, великі й малі. На сонячних схилах ростуть таловини, вкриваються, як пухом, першою зеленою травою. Худоба в загонах хвилюється, бекає, мукає, реве — хоче на волю.