Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА»

Льодоріз знаходиться несподівано — я на нього сідаю. Намагаюсь розкрити лезо — пальці не слухаються, і залізні шарніри, мабуть, примерзли. Ведмедиця робить крок. Я нарешті примудряюсь вирвати лезо з руків’я. Льодоріз перетворюється на криву шаблю. Виставляю її перед собою. Ведмедиця бачить зброю й реве зовсім уже несамовито.

— Лано!

Згори падає мотузка. Схопивши льодоріз у зуби, чіпляюся за неї. Мотузка — своє, рідне, Оверґраунд; я майже дістаюсь нагору (Ярий тягне мотузку, допомагаючи мені), коли ведмедиця хапає мене за чобіт.

— А згинь ти!

Я видираюся з останніх сил. Чобіт дістається ведмедиці — разом із чималим шматком моєї шкіри. Я вистрибую на сніг, перехоплюю льодоріз і так — одна нога взута, одна боса й закривавлена — біжу геть. За мною біжить Ярий — повз річку, повз замерзлий водоспад, звідки я стрибнула, — і біжачи, повторює, як заведений:

— Вона не залишить ведмежат! Вона не дожене!

Нам здається, ззаду хрускотить сніг. Ми мчимо все швидше й швидше, аж доки знесилені падаєм на сніг посеред полонини.

Тиша. Гонитви нема.

Я стискаю зуби. Прогулялись. Покатались. І хто мені скаже, нащо ми взагалі туди ходили?!

Поряд нерозбірливо лається Ярий. Бурмотить, сопе і раптом говорить абсолютно виразно, просвітлено й побожно:

— Знамення! От і відповідь!

Я сідаю. Стежу за його поглядом. Перед нами погойдується гола гілочка якогось куща; там, куди впала моя кров, тріснула брунька і до половини виліз зелений листок. Я відкриваю рота від подиву. Ярий простягає тремтячу руку, зриває гілочку й рахує бруньки.

— Три, чотири… сім! Сім днів — і на восьмий Оберіг, плесо Блискавок!

Я поважно хитаю головою. Ніби все зрозуміла.

Свято плеса Блискавок розпочинається на світанку. День ясний і сонячний: добре, що мої очі вже призвичаїлись і до сонячного світла, і до блиску снігу. На пагорбі біля селища зібралися всі три роди. Здалеку бачу строкату юрбу, чую гомін та сміх. Над головами майорять три полотнища: на одному вишитий лис, на другому ведмідь, на третьому великий рогатий звір, схожий на оленя. З четвертого шкіриться вовча морда. Я підходжу ближче, всі обличчя повертаються до мене…

Немає облич! Від несподіванки збиваюся з кроку. Всі три роди, і старі, і діти, надягли маски в цей день. На мене дивляться рила вепрів, лисячі, вовчі, ведмежі морди. Крізь роззявлені роги масок блищать очі. Стає соромно за свій переляк.

Усі в передчутті події. Майже в усіх у руках барабани, бубни, дзвіночки — великі й маленькі. Під ногами у дорослих бігають діти з калаталами, брязкальцями, відрами — з усім, що може створювати стукіт та гуркіт.

Утоптаний сніг вкритий килимами. Мабуть, їх позносили з усього селища. Килими різнобарвні, строкаті, смугасті; я ступаю на них і йду, аж поки опиняюся в центрі кола.

Лопотять на вітрі полотнища з вишитими звірами.

За минулий тиждень я встигла зрозуміти, що Оберіг — і є той день, коли слід закликати весну. Треба звертатись до енергії землі й сонця, до підземних вод, до південних вітрів. Треба приводити в рух величезні маси повітря, сухого й вологого. Треба, щоб хмари зійшлися й зіштовхнулися, і на їхньому зіткненні народилась гроза. Треба, щоб ударила блискавка. Треба, щоб птахи та звірі відчули у вітрі тепло й вологу, а у стовбурах дерев зануртували соки. Все це потрібно, і все це маю зробити я, інакше зима триватиме нескінченно довго.