Розділ «Ями на пагорбах»

– Всі? – від такої новини перехопило горлянку.

– Та ні, тільки три. Могло бути значно гірше.

З-під бинтів на очах, які так і не зняли, Грег намагався розгледіти співрозмовника, але бачив тільки ковдру і шматок рожевої стіни. Тобто він не в наметі, не в полі, не на броні, а десь у лікарні. «Капітан очевидність!» – подумки посміхнувся Грег. Але в якій лікарні?

– Де ми? – запитав.

– Яка вам різниця? – відповів голос. – Значно важливіше те, де ви будете за кілька годин, ніж те, де ви є зараз. Ви можете комусь зателефонувати, щоб вас зустріли? Бо кілька поранених померло по дорозі сюди, потрібно передати тіла.

Дзвонив він чи ні, а якщо й дзвонив, то кому, Грег не пам’ятав. Перший раз після лікарні з рожевими стінами він прийшов до тями під час діалогу між санітарами про ковдри, і от тепер – від гострого бажання помочитися. Він лежав десь на відкритому повітрі, прямо під великими сяючими зірками, під просяклою кров’ю і гноєм ковдрою. Пов’язку з очей зняли, і він побачив, що поруч лежить, як і він, прив’язаний до нош, знайомий боєць з батальйону, але імені він не пам’ятав. У бійця з передпліччя з-під бинтів текла кров. Грег обережно звільнив свої руки від пов’язок, зробив кілька рухів – м’язи сильно затекли, але ані ран, ані переломів – просто чорні руки, забруднені в крові свого сусіда. Всю ніч Грег промучився, намагаючись зупинити хлопцю кровотечу. І лише коли рука того похолоднішала, він здогадався, що під бинтами накладений джгут. Він швидко зняв пов’язку – джгут наклали, до всього, ще й неправильно, і хлопець міг залишитися без руки.

Голос, який казав про неважливість теперішнього і важливість майбутнього, виявився абсолютно правий – всіх поранених із російського шпиталю передали «денееру», і їх відвезли на пагорб до військовополонених, яких захопили раніше. Тут знаходилися багато бійців із «Дніпра-12», «Херсону» і «Миротворця», тут лежав поранений в обидві руки і груди, підполковник Коноваленко з 42-го тербату, тут розвозив воду і надавав першу медичну допомогу підполковник медичної служби Всеволод Стеблюк. Поруч із Грегом сиділи поранені танкісти – з Васею з Івано-Франківська доля їх зіштовхувала вже четвертий раз за три (чи чотири?) доби. Танкісти не впадали у відчай і постійно жартували, Грег навіть позаздрив їхньому оптимізму.

Після операції та ампутації він почувався значно краще. З пагорба було видно проводи електропередач, на яких висів труп українського десантника. Грег дивився на нього кілька годин поспіль з дивним відчуттям, що знаходиться десь у всесвіті, на іншій планеті, настільки нереальними і незвичними виявилися події і відчуття цих днів, якщо порівнювати їх із тим життєвим досвідом, який він отримав раніше за свої тридцять вісім років. Навіть ще два тижні тому – всього два тижні, люди – життя і смерть – йому видавалися зовсім інакшими. І цей хлопець, що висів на проводах… не хотів би Грег опинитися на його місці. На місці його батька. Білий прямокутник негатива так і не повернувся, але зникло й болюче цунамі, залишилися тільки легенькі хвилі, що похитували його над землею або похитували небо над головою – тому він і намагався якомога довше дивитися в одну точку. Постійно хотілося пити. Сепаратисти не дуже переймалися піклуванням про полонених, проте гуманізму від них ніхто й не очікував: видавали по дві-три пляшки мінеральної води на дев’ятьох, які миттєво випивалися – і на тому спасибі. Коли мінералка закінчувалася, пили воду з брудного ставка – сепари давали спеціальні пігулки для знезараження, але ніхто не мав сили волі чекати півгодини, доки ті почнуть діяти – випивали одразу.

Ранком на третю добу сепаратисти вивели полонених на дорогу для передачі Червоному Хресту. Грег сидів поруч із двома танкістами і важкопораненою дівчиною на ношах. Коли йшов, поглядом попрощався з десантником на проводах, який так і висів там на радість сепарам, які гамірливими натовпами приїздили фотографуватися на його тлі.

Сонце вже знову встало і починало припікати, дуже хотілося води, конвоїри нервували і кудись безуспішно дзвонили. Нарешті, прибув Червоний Хрест. Машин у колоні їхало багато, і Грег запитав у водія, молодого наїжаченого, напевно, зовсім нещодавно мобілізованого хлопчини, чи можна з його телефону подзвонити додому. Той дав мобільник, і Грег по пам’яті набрав номер дружини.

– Я живий, – сказав він тихо Маринці в слухавку. – Скоро буду вдома. Подзвони, будь ласка, мамі, – закрив очі, почувши рідний голос у відповідь, і ледь не заплакав від щастя. І одразу ж ожив, воскрес у свідомості, наче матеріалізувався з головного болю, білий прямокутник фотопаперу, на якому він чітко розгледів всіх: матір у красивій сукні, батька, що привітно посміхався, дружину в джинсах і футболці, доньку в шкільній формі і себе – у військовій.

– Ну, ти все, поговорив? – вирвав його з марева водила. – А то пора їхати.

Грег подякував і запитав, скількох людей вивезли.

– Два «камази» «двохсотих» точно вже пішли, і зараз близько двохсот, не менше, взяли, – відповів, і сам жахаючись цифр, хлопчина.

– Так, а всього скільки?

– Та звідки ж мені знати? Може, близько тисячі вже…

В одному з цих двох «камазів» із «двохсотими» везли і тіла артилеристів 39-го тербату – Саші Гармаша, і те, що залишилося від Тараса Вогню. Всі машини були вщент забиті людьми – поранені лежали на вцілілих, уцілілі – на поранених, дихати було нічим і нічого пити, та ніхто не скаржився. Вони вислизнули з чіпких лап смерті й тепер їхали додому – що могло бути на світі для них кращим фіналом у цій історії? По дорозі в машину, в якій їхав Дімон Коршунов, підсадили двох журналістів і одного солдата, перевдягнутого в цивільне, як з’ясувалося згодом – водія комбата «Дніпра-1». Слава і Тарас розповіли про свої пригоди: як драпав із поля бою генерал Хомчак, як їх колегу Єгора Воробйова забрали в полон чи то «денеерівці», чи то росіяни, і доля його наразі невідома, як їх обіцяли розстріляти, та замість цього передали Червоному Хресту, але вони не ображаються за це, зовсім ні.

У Волноваху колона потрапила лише під вечір. Бійці ледве встигли поїсти біля старого аеродрому, як пройшов розголос, що сюди з двох боків прорвалися російські танки. Десь поруч дійсно чувся бій, і люди в паніці кинулися до машин, і весь транспорт водночас рушив до дороги, в результаті виникла пробка, і поки машини штовхалися і не могли виїхати, надійшла інформація, що танки або розвернулися самі, або їх розвернули українські гармати, або вони взагалі нікуди не їхали, або їх взагалі й не існувало на цьому напрямку. Усім наказали повертатися на територію аеродрому і чекати на подальші розпорядження, на що, звісно ж, після такого вже ніхто не погодився.

Група бійців 39-о тербату на чолі з Пасічником знайшла начальника аеродрому, який не зміг витримати їх божевільного тиску і виділив для супроводу свій бетеер, який і вивів «камаз» у Запорізьку область, звідкіля бійці вже самостійно дісталися до станції Межової.

Стояв дуже спекотний яскравий сонячний день. Чорні з ніг до голови, просяклі кров’ю, смертю і гаром, хлопці, мружачи очі, вилізли з кузова. Навколо жили люди: діти їли морозиво, дівчина курила біля входу до автостанції, діди сиділи поруч із великими картатими торбами і сперечалися про війну і долар, баби торгували яблуками та вареною кукурудзою, метушилися таксисти біля своїх колимаг, продавщиці обмахували пиріжки й тістечка газетами, відганяючи мух.