Розділ «Ями на пагорбах»

– Стрибайте!

– Стрибайте!

– Стрибайте!

Через п’ятнадцять хвилин «стрибалок» жоден боєць «Донбасу» навіть не підстрибнув.

– Гей, є хто з Запоріжжя? – запитав із повагою в голосі сивий «денееровець» похилого віку, коли полонених вже почали вантажити в машини для відправки.

– Я, – відізвався Жора.

– З якого району?

– Кічкас.

– Ха, і я звідти! З квітня тут уже з автоматом бігаю!

З’ясувалося, колишній афганець вирішив згадати молодість і повоювати за СРСР «Новоросію». Хто б міг подумати тоді, в Афганістані, у вісімдесятих роках минулого століття, коли разом валили душманів, що мине тридцять років – і люди, що воювали в одних підрозділах, будуть стріляти один в одного.

– Куди нас тепер? – запитав Жора. Він був снайпером і мав, про що турбуватися – в полоні йому світили жорстокі катування і вірна смерть.

– У Донецьке СБУ, швидше за все, в підвали. А там уже розберуться, кого куди.

Колону поранених зі всіх підрозділів і полонених 39-го і 40-го тербатів, 17-ї танкової, 51-ї і 93-ї бригад, кілька бійців із полку спецназу привели на берег ставка біля села Осикового. Приблизно за годину приїхав транспорт Червоного Хреста – «газелі», «таблетки», два «камази».

– Чотири добровольця сюди! – почувся крик, і четверо бійців піднялися і підійшли до однієї з вантажівок. Одного з них Грім упізнав – це був гранатометник Руся з «Кривбасу», який стояв на блокпосту на Грабському і прославився тим, що якось уночі не пропустив близько сорока бійців одного з батальйонів, що хотіли дезертирувати з Іловайська, просто сказав: «Я не знаю, хто ви такі – свої чи чужі, але у мене наказ нікого не пропускати. Тому повертайтесь з Богом, інакше я вас із агеесу всіх тут завалю!»

– Давайте, – сказав російський офіцер, – беріть отих «двохсотих» і перевантажуйте в цей «камаз».

Як зрозумів Грім, то були тіла поранених, що померли цієї ночі. У ковдрах та плащ-наметах четверо бійців почали їх зносити до вантажівки. Руся заскочив на борт, і його одразу вивернуло – кузов був завалений трупами. Тіла накидали купою, з якої стирчали руки, ноги, голови, на дні були калюжі трупної отрути. Запах від того, що залишилося від людей, стояв жахливий і огидний.

Поранених і полонених розподілили по машинах, але місця не вистачало, їхали в тісняві. На пораненій нозі Грому лежало кілька людей, та він терпів, розуміючи, що інших варіантів немає. Колона кілька разів зупинялася – росіяни передавали ще полонених та поранених, яких трамбували у вантажівки. Під час однієї з таких зупинок жорстко контужений Шаман раптом побачив виконувача обов’язки комбату «Донбасу» Філіна, який зник зі зв’язку біля Многопілля, на самому початку «зеленого коридора». Філін, особливо в порівнянні з іншими бійцями – брудними та скривавленими – видався Шаману свіжим та чистеньким, але стояв чомусь босий.

– Так ось ти, сука, де! – проревів Шаман і кинувся до Філіна, але не встиг дотягнутися до пещеного обличчя – відтягли свої ж.

– Ми виходили з оточення! Ми билися! Ми потрапили в полон! Мене били! – Філін відскочив убік і став задирати сорочку. – Ось синці! – але ніхто на нього вже не дивився, хоча хто знає, можливо, там і були синці й Філін казав правду, але бійці знали інше – Філіна із ними в «коридорі» та Червоносільському не було.

Нарешті колона рушила в бік Старобешевого, де на блокпосту їх зупинили «денеерівці» і почали з’ясовувати, хто вони такі й куди слідують. Провівши у нервових бесідах годину, колона рушила далі і вже традиційно заблукала – неправильно повернули і в’їхали в Стилу. Поки з’ясовували, як правильно вирулити на Волноваху, поранені попросили у місцевих води.