Зранку її тихенько покликали:
– Ганно! Ганнусю!
Мурка насилу розплющила очі – перед нею стояла знайома дівчина, десь вона її вже бачила… Господи, та це ж Алінка, медсестра батальйону «Донбас»! Виявилося, Аліна разом із Привидом і Четом намагалися вийти з Червоносільського, але нарвалися на росіян. Аліну також поранило, але так не важко, як Мурку, і її поява тут – то був справжній подарунок долі для неї, майже як та монахиня в Лаврі, що повернулася за нею до зачинених воріт.
Їм видали один сухпай на двох. Потихеньку на ньому вони змогли протягти весь день, а Аліна ще й знаходила в собі сили сперечатися з росіянами щодо України, проте Ганна точно знала, що це – справа виключно безглузда. Ближче до вечора їй вкололи гарне обезболювальне – промедол, принесли гарячого чаю і сказали, що зараз «нагорі» (Ганна інтуїтивно подивилася на небо) вирішується питання, чи забере їх Червоний Хрест.
До перехрестя Ганну несли Привид і Льоха. Обидва бійці мали поранення, однак, зціпивши зуби, тягли ноші. Та Червоний Хрест тим вечором так і не приїхав, і після години очікування їм наказали повертатися до ями. Привид не міг тримати ноші, він і сам ледь ішов, і Ганну допомагав нести один із двох російських автоматників, які супроводжували їхню невеличку групу.
Червоний Хрест приїхав наступним ранком, і поранених завантажили в кілька старих мінібусів «швидкої допомоги» – їх ще називають «таблетками». По дорозі до них приєдналися й інші машини – «газелі», «камази» – вони кілька разів зупинялися, забираючи у росіян своїх полонених і поранених. У Старобешевому на блокпосту їх зупинили денеерівці:
– З «Донбасу» є хто-небудь?
– Так, – автоматично відповіла Ганна хриплим нечутним голосом.
– Тихо, – зашепотів хтось поруч. – Мовчіть! Кажіть, що завгодно, тільки не «Донбас» і не «Правий сектор»!
На блокпосту простояли близько години. «Денеерівці», які весь «Іловайський котел» просиділи в кущах, спостерігаючи, як російська армія знищить українську, тепер демонстрували свою сміливість на полонених і поранених.
– Ганно! Ганно! – тихо покликав жіночий голос.
Мурка підняла голову і побачила, що в автобус зазирає незнайома жінка похилого віку в темній хустці.
– Ви хто? – запитала здивовано.
– Я – Мері!
Господи, як вона могла її не впізнати після того, як вони тиждень просиділи поруч у школі над пораненими? Однак у цій старій хустці, як у бабці, Мері виглядала старшою років на двадцять, якщо не більше! Медсестра зайшла до автобуса і сіла поруч із подругами.
Їх відвезли до Розівки, села на кордоні Донецької та Запорізької областей, де надали допомогу, якумогли. Звідти Мурка потрапила в Одеський військовий шпиталь.
Напевно, це була найінтенсивніша відпустка в житті медсестри Одеської міської лікарні Ганни Ільяшенко. На перший дзвоник у школу до сина вона так і не встигла.
Коли над Червоносільським установилася тимчасова тиша, бійці вийшли в поле шукати поранених і вбитих. Грім, який ще не прийшов до тями після вибуху вантажівки і загибелі товаришів, разом з іншими ходив посеред спалених машин по чорному полю – на землі не залишилося живого місця, а що вже казати про людей. Йому здавалося, що він наскрізь пропах пересмаженим людським м’ясом, що повітря навколо просякло цим запахом, але організм увімкнув захисні механізми і вже ніяк не реагував. Повернувшись до села, Грім із подивом з’ясував, що також поранений – осколок потрапив під коліно. Як він раніше не помітив – стрибав, бігав, ходив, а рана виявилася наразі доволі серйозною – Грім так і не зрозумів. Зате тепер, коли огледів рану, він не міг навіть ступити на ногу – біль розривав коліно, стріляв у хребет, і, спираючись на знайдений ціпок, він побрів до хати, де лежали інші поранені. Хазяїн та хазяйка, люди вже похилого віку, допомагали солдатам, чим могли, та рук однаково не вистачало, тому Грім, як міг, перебинтував себе сам. З тими бійцями, хто ще мав сили говорити, він по гарячих слідах обговорював сьогоднішній день: чому колона йшла в звичайному, а не бойовому порядку? Чому їх не попередили, що може трапитися засада? Куди поділися практично всі командири? Чому, чому, чому – десятки цих «чому» не мали відповідей, але навіть якщо вони й були б, ці відповіді, то не змогли б уже повернути сотень убитих та покалічених.
Коли Грім закривав очі, перед ним знову з’являлася картина бою, точніше той фрагмент, коли заряд танка чи птура потрапляє у вантажівку і боєкомплект починає вибухати. Він намагався зрозуміти, чи встигнув би він допомогти тому бійцю, який намагався вистрибнути з вантажівки слідом за ним? Він багато разів прокручував ці кілька митей, рахував долі секунди і подумки пристосовував до них свої рухи, але точної відповіді так і не знаходив: стрибок, десять метрів від вантажівки, вибух. Ось він обертається, ось – простягає руку, допомагаючи товаришу вилізти на борт, ось вони разом стрибають на землю – все, вибух їх розриває на шматки… Або ні, ще не вибух, і є кілька секунд для того, щоб оминути смерть?
Від важкопоранених ішов тяжкий трупний запах, багато з них померло ввечері й уночі. Поруч із Громом лежав обгорілий з ніг до голови танкіст, чорний, як антрацит. Він дуже страждав – із медикаментів залишилося тільки найелементарніше, і, окрім знеболювального, Кішка нічим допомогти йому не могла. Майже одразу за танкістом помер Шева – мінометним осколком йому перебило ногу разом із артерією. Не приходячи до тями, Шева помер від крововтрати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Іловайськ: розповіді про справжніх людей» автора Положій Є. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Ями на пагорбах“ на сторінці 3. Приємного читання.