Розділ «Один Олег і три Андрія»

Далі, до самого автовокзалу, мовчали.

– На автобусі або маршруті краще не їхати вам, пізно вже, – порадила таксистка. – Неспокійно у нас. Поки всі блокпости проїдеш… Давайте краще на потяг? Та й на жеде чекати краще.

Плацкартний вагон був заповнений пасажирами. Наталії й Олегу дісталися бокові місця, і вони, відкинувши столик, розклали їжу, що залишилася, і почали потихеньку їсти бутерброди. Поруч розташувалася компанія, очевидно, родина: одягнена дорого, доглянута жінка середніх років, рот – в яскраво-червоній помаді, судячи з розмови, поруч сиділи її брат і їх батьки, до них тут же підсіли знайомі:

– У мене хрещеник, – хвалилася пещена жінка, – в «денеері» вже до майора дослужився! Винагороди має! А був звичайним слюсарем у жеку!

– Ці козли-укропи знову вчора нас бомбили! – підтримували тему знайомі. – Коли вони вже передохнуть? – так вони і обговорювали українську армію окремо й Україну в цілому, не знаходячи для них жодного хорошого слова, поки не повлягалися спати.

Від таких розмов Олег і Наталія, переглядаючись, втягнули голови в плечі. Перед самою відправкою у вагон зайшли троє дебелих чоловіків. Коли вони проходили мимо у пошуках своїх місць, Наталія почула уривок з їх розмови: «Помочили укропів, треба ж і передихнути трохи!» – і гучний сміх. Вона втиснулася в сидіння. Її не покидало відчуття, що вони з чоловіком їздили в екстрим-тур, смертельно небезпечну екскурсію, і ось тепер настає останнє випробування – поїздка в потязі з ворогами.

Пещена з червоними губами вийшла в Харкові, за нею – три бойовики, які ввечері тішилися майбутнім відпочинком. Наталія й Олег виходили з вагона останніми, мовби не хотячи. Їм ще належало добиратися додому декілька годин, але праглося опинитися в рідній області, в рідному селі, серед таких же, як ти, серед тих, хто думає з тобою однаково, хто по тобі не стрілятиме, захотілося в ту саму мить, як тільки ноги торкнулися перону.

Коли сіли в маршрутку, подзвонив Лао. Сказав, що їде, нарешті, на Дебальцеве, там скоро буде гаряче. Олег його розумів: поки їх крутили в кривавій м’ясорубці під Іловайськом, там, десь далеко, в мирному Кременчуці, відбувся суд, і Андрюху заочно розвели з дружиною, по ходу відібравши квартиру і машину і, само собою, доньку – все це раптом виявилося не його.

– Залишився я на вулиці, братику! Голий як липка. Та я б і так доньці все віддав, без суду. Але доньці! – засмучувався Лао. – На неї б усе переписав! Моя мама ходила на суд, бачила, як дружину на джипі якась товста свиня привозила. Дружина на суді, уявляєш, заявила, що донька – не від мене?! І навіть якусь експертизу показували. Все купили, суки!

Спростовувати судове рішення Андрій не став, вирішив, що кращою відповіддю буде Дебальцеве. На те він і Лао: «…кожен мусить здолати свій шлях». Олег закрив очі, пригадав, як вони дісталися до першого українського блокпоста біля Волновахи, як попадали на землю від радості. Нацгвардійцям, які їхали на Многопілля, вони віддали весь свій боєкомплект, до останньої гранати. А далі пам’ятав лише картинки з Одеського шпиталю, до якого не пам’ятав, як і потрапив.

Жалість, з якою Наталія спостерігала за першими кроками чоловіка вдома, – як він обживався наново з речами, як заходив на ґанок, як невміло їв виделкою улюблену смажену картоплю з яєчнею, як жадібно пив колодязну воду, як спав, як кричав уві сні і плакав, і стогнав; і смикав руками і ногами, як закривав і ховав голову від чогось жахливого, як вив, як йшов, пакульгуючи, вулицею, як говорив із людьми, винувато посміхаючись – її жалість змінилася тим, що називають ніжністю. З них обох ніби зняли шкіру, і тепер вони боялися поранити одне одного необережним словом або занадто різким рухом. «Напевно, це і є любов?» – гадала Наталія. Любов, яку вони пізнали інакше, через багато років, прожитих разом. Рахунки за газ і електрику, долари, куплені по вигідному курсу і відкладені на ремонт, – все, що стосувалося матеріальної сторони життя і до війни складало головну його частину, раптом відійшло на другий план, стало здаватися не таким вже і важливим. «Головне, що всі живі-здорові! – думала Наталія. – І щоб не було війни!» Але війна, як і раніше, йшла.

Так, удома все якось стало відбуватися інакше. Не так, як раніше. І не так, як у батальйоні. Не така стояла осінь, як всі інші сорок три, які він вже побачив, але з яких далеко не всі тепер пам’ятав. Олега комісували, визнали непридатним до подальшого проходження військової служби, дали інвалідність – ще одну – до тієї, яку він приховав навесні у військкоматі при зарахуванні в батальйон. Перші тижні рідні з Олега не спускали очей: він йде на вулицю – і вони за ним на вулицю, він із лопатою або граблями на город – і вони за ним нишком на город; боялися, щоб не наклав на себе руки, адже багато історій різних розповідають, важко їм.

Олега ця настирлива опіка дратувала. Близькі ніяк не могли зрозуміти, що людина, яка кілька разів уникнула смерті, бачила смерть своїх товаришів, не вмиратиме добровільно, хіба що лише тоді, коли відчує себе зовсім зайвим. А Цар зайвим себе не відчував, навпаки, він жив із відчуттям виконаного – перед родиною і перед країною – обов’язку. І це теж було для нього нове відчуття, новий смак життя, який він ретельно беріг усередині себе. Єдине, чого він хотів перший час – тиші і спокою, щоб йому не заважали змиритися зі всім пережитим. І дзвінків із батальйону з хорошими новинами. Наприклад, знайшли Адвоката. Або – обміняли з полону Санітара. І що Лао живий. А в усьому іншому – він хотів тиші. І в цьому бажанні, як не дивно, краще за всіх його розуміла теща, яка намагалася пристосуватися до зятя й оцінювала його і майбутнє спільне життя з нового, незвіданого боку. Допомагаючи заповнити невмілі паузи, які інколи виникали в розмовах через його контузії, теща жартувала: «Чотири курочки у нас і один півник, і той кульгавенький!» А через пару тижнів, після двадцяти років шлюбу і життя Олега в приймах, сказала:

– Напевно, зятьок, треба б тебе в будинку прописати.

– Так правильно, м-мама, – погодився Олег. – П-пільги ж будуть.