Розділ «Один Олег і три Андрія»

– Товаришу підполковнику! Як же є?! Як надавати допомогу? Знеболювального дуже мало, знезаражувального взагалі немає! Якщо, не дай бог, щось трапиться, то…

– Коли щось трапиться! Я теж з вами йду, прорвемося! Немає у нас медикаментів, немає! – злився Коноваленко, але було видно – впевнений, що не знадобляться.

Не отримувала боєкомплект лише один людина – Лао. Він сидів, похмуро розглядаючи метушню товаришів, на сходинках казарми і крутив у руках папірець. Серед інших бійців Лао – теж Андрій, виділявся дивним спокоєм і не по роках – було йому років двадцять п’ять-двадцять шість – зваженим поглядом на життя. Якщо уважно послухати більшість людей, то в їхніх головах – суцільна каша, набір стереотипів і гасел, і доки докопаєшся до чогось справжнього, може пройти сила-силенна часу, і то – якщо докопаєшся. В уявленні ж Олега Лао чітко знав, навіщо він тут, чому він, мирна людина, яка закінчила педагогічний інститут за фахом «історія», взяла до рук зброю. Лао захоплювався Сходом – звідси і такий незвичайний позивний, знав бойові єдиноборства, вивчав брошури по китайській медицині й у підрозділі вважався дуже начитаною людиною. Цей невисокий, жилавий хлопець з борідкою Лао Цзи завжди висловлював як радість, так і незадоволення рівним спокійним голосом, з яким хотілося погоджуватися і до якого хочеться приєднатися. В Олега з ним, не дивлячись на різницю у віці, склалися найтепліші стосунки, а Лао на повірку виявився хорошим товаришем.

– Чого сидимо, Андрюхо? – запитав у нього Олег, який саме проходив мимо і просто-таки згинався під незвичною вагою боєкомплекту в розгрузці. – Що там у тебе за папірець такий?

– Повістка, – сухо відповів Лао.

– До військкомату? – Олег заіржав.

– До суду. Сьогодні вдень у частину принесли.

– Не зрозумів? Ти вкрав щось?

– Ні. Дружина подала на розлучення.

– Ні фіга собі! У вас що, конфлікт?

– Так у тому і справа, що все нормально! Жодного конфлікту, душа в душу! – Лао встав, очі його з відчаю горіли. – Нічого не розумію, нічого!

– А ти дзвонив? Може, якась помилка?

– Дзвонив. Каже, покохала іншого.

– Коли встигла? Ти ж тут два місяці всього!

– Ну, це справа така, недовга… А може, давно вже у них, просто чекала нагоди, щоб покинути. Тещі дзвонив, каже, що не в курсі, але відчуваю, що бреше.

– А коли суд?

– Завтра. Не розумію, чому так довго папір йшов.

– Слухай, Лао, а ти з Адвокатом поговори. Він мужик грамотний, може, чимось допоможе. На суд поїдеш?

– Треба. Хочу доньку побачити. Та спочатку на завдання, а потім вже додому. А то ще подумають, що спеціально звалюю, щоб до бою не йти. Та й взагалі… без мене суд не відбудеться, правильно? Доведеться їм потерпіти. А бій без мене не потерпить. Так що я тут більше потрібний. Але як же це все… – солдат стис кулаки, Олегу навіть здалося, що на очах Лао блиснули сльози.

– А скільки доньці? – запитав він.