Розділ «Один Олег і три Андрія»

Олег від горілки і сліз, що душили, вже погано розбирав, хто і що говорить, так йому було гірко й образливо за безглузді смерті друзів.

Він пригадав, як на елеваторі біля Комсомольського, де вони ховалися в ніч з 27-го на 28-ме, боєць, здається, 51-ї бригади, з тих, кого вони підбирали дорогою в лісосмугах, передав йому паспорт Діми Ілялетдінова, кримського татарина: «Все, що від вашого хлопця залишилося. Знайшли біля машини». Знаходилися люди і з інших частин і батальйонів: побиті, обпечені, подерті. Розповідали страшні речі про загибель товаришів, спалену техніку, про звірства росіян: «У посадці, там, за горою, багато наших полонених, ми намагалися відбити – не вийшло. Там їх чечени і козачки дорізали…» У підбитому танку в кукурудзі знайшли тяжкопораненого, зовсім ще молодого хлопчину років дев’ятнадцяти, як з’ясувалося, срочника російської армії. Пояснював крізь нелюдські стогони, що перед виходом командири забрали у них всі документи, мобільні телефони, сказали – висадка на вчення, показали сектор обстрілу – почали стріляти, а коли отримали у відповідь, то зрозуміли, що на війні. Хлопчина буквально хвилин двадцять протримався і помер, хоча допомогу надали, яку змогли.

Діда тією ж ночі на елеваторі розбив інсульт – відняло праву руку і ногу, не витримав безглуздих смертей молодих солдатів, більшість із яких віком були однолітками його сина. Дід лише про одне тоді просив – щоб не віддали в полон: «Краще я помру! Не витерплю такої ганьби під старість, залиште мені гранату!» Бійці відводили погляди вбік, не хотіли навіть уявляти собі цю картину.

– А що з Д-десантником д-далі стало? З росіянами пішов?

– На х… він пішов! На горі, де росіяни збирали всіх полонених і поранених, він їм здав замкомбата нашого, Коноваленка. Ходив вільно там, руки в брюки, як свій. Його першим і відпустили з полону. Казали, що повернувся додому, в Новомосковськ, за документами, і відразу ж утік. Його нині військова прокуратура шукає.

– А де С-санітар? – запитував Олег про знайомих бійців. – Адвокат? – бійці знизували плечима, ніхто не знав, що сталося з ними, пригадували лише, як Адвокат вилітав із вантажівки, що розірвалася на частини, разом, здається, з Джоником.

Олега радувало лише одне – ніхто не бачив, як хлопців убили, а, значить, є надія. Надія є навіть тоді, коли хтось бачив, як людина падає мертвою, далеко не завжди це означає, що людина померла.

– А Д-дула знайшли? Хоч що-небудь?

– Ні, лише берці. Їх Лао забрав, – Лао одразу ж приніс звідкись із куточка запорошені, всі в червоній глині, зв’язані шнурками, берці. Підібрати в тому пеклі берці тільки що розірваного на шматки побратима, тягати їх із собою сім днів по лісосмугах і байраках, ховаючись від російських солдатів і не кинути – на це здатний лише він, Лао.

Цар обережно взяв берці й заглянув усередину.

– А д-де н-ноги? – здивувався він.

Бійці знизали плечима.

– Хочеш із Дідом поговорити? Він тепер удома, в Харкові, в лікарні лежить. Алло, Діду? Передаю слухавку!

Документи віддали близько шостої. На вулиці сіяв дощик, удалині, десь на північ від Краматорська, чулися вже знайомі гуркоти важкої артилерії: г-гух; г-гух; г-гух. Таксистом виявилася жінка, що, як кажуть, побачила життя і знає, куди потрібно зайти і звідки правильно вийти. Не соромлячись, говорила вголос про те, що хвилювало в ті дні багатьох:

– У мене два сини, так краще хай відсидять у в’язниці, ніж підуть воювати! Не зрозумію, що вам всім там не йнялося? Оголосили б Януковичу недовіру і поставили б свого, а ви війною пішли! Все ж нормально було. Добре жили ж, добре!

Наталія спочатку не хотіла вступати в суперечку, так утомилася від двох днів поїздки без відпочинку, але тут не витримала:

– Так, ви жили, по вашому місту бачу, добре! Бачу, які у вас тут дороги, які зупинки, які вокзали! Ви жили добре, так! – вона не стримувала гніву. – А як уся інша країна жила? Ми ішачили на вас, ми! З кожного міста башляли стільки на ваш Донбас, щоб ви добре жили! Взяти на заводі у вас зарплати, і взяти у нас! Що, не так?

– П-припини! – прагнув заспокоїти дружину Олег, але та ніяк не могла замовкнути, і говорила, говорила, говорила про те, як несолодко живеться в Україні простій людині, як за двадцять з гаком років загубилася віра в щось краще і справедливе.

– За це ж люди і воюють… – почала було говорити таксистка, але вчасно осіклася.

– М-ми за це в-воюємо!!! – розгнівався вже і Олег.