Розділ «Один Олег і три Андрія»

Поки Наталія говорила з комбатом, у штаб набігли бійці – хто у формі, хто в капцях і трусах. Усі обіймали Олега, плескали по плечу, тиснули руку, що дуже здивувало Наталію – дома, у селі, чоловіка знали як людину непримітну і неговірку, що гамірливих компаній не те щоб уникав, але не любив, увесь свій вільний час проводив удома – або на городі, або займався з доньками, яких любив понад усе. Природно, що коли пішов добровольцем, він самим цим вчинком просто збив її з ніг.

– Ти чому не попередив? – репетувала вона на нього, слідом за матір’ю, в слухавку. – Ти на кого нас тут покинув? Хто картоплю викопає?

– Коля викопає. Брату зателефонуй, він допоможе. Наташа, не кричи. Україну треба боронити, хто піде?

– Та що ти вмієш?!

– Я в армії служив. Все вмію.

– Тобі – сорок п’ять років! Що, більше нема кому, так?

– Нехай краще я, ніж пацани.

Вона не очікувала від нього такої хуткості, такої впертості, гадала, поговорить-поговорить біля телевізора – і піде город сапати. Або кролям люцерни нарве.

Від обіймів, поплескувань і рукостискань Олега качало зі сторони у сторону, як у вертольоті, він стояв, мов п’яний, такий щасливий. Він погано пам’ятав, як вертоліт упав. Чи то зачепився гвинтами за гілку, чи то за дроти, чи то це сталося тому, що бійці встали й одночасно рвонули на висадку – раніше вони на вертольотах ніколи не літали, але, хай там як, вертоліт різко нахилився вправо. Почувся глухий звук ззовні й удар у борт. Бійці, оговтавшись, закричали матом, и тут МІ-8 впав на землю – так що відлетіли гвинти і вибило задні двері. Олег сидів у самісінькому хвості, між ящиками з боєкомплектом, і перша думка, яка вразила його: «Зараз підірветься!» Він спробував устати, але його кинуло ще одним ударом на підлогу і завалило ящиками – вертоліт перевернувся. Поруч, голова до голови, він почув Андрюху-Дула, який також лежав, заблокований боєкомплектом: «Я живий, чи як?» Біль наскрізь пронизав голову.

Пощастило: ніхто не загинув, тільки штурман сильно вдарився обличчям у лобове скло. Бійці 51-ї бригади, біля розташування якої вони здійснювали висадку, швидко відкачали паливо з баків і витягли усіх заблокованих у вертольоті бійців. Одразу пролунала команда висуватися до машин, де їх вже чекали три беемпе 51-ї, прикомандировані в якості супроводу:

– О, спецназ прилетів! – раділи збройники. – Тепер кацапам капут!

«Де спецназ?» – озиралися бійці тербату, а потім зрозуміли, що йдеться про них.

Це був найдовший і найбезглуздіший день у житті ста десяти чоловік, що виїхали колоною з декількох вантажних автомобілів і трьох беемпе до Іловайська на допомогу своїм товаришам. Як тільки колона рушила, одразу почався мінометний обстріл. Не дуже щільний і не дуже точний, але неприємний. Обстріл означав, що їх виявили і в будь-який момент можуть атакувати. Але на війні така вірогідність існує постійно, і до цього бійці були морально готові. Але вони не були морально готові до того, що ні замкомбата Коноваленко, ні командир штурмової роти капітан Чирва, ні навіть бійці 51-ї бригади не можуть зорієнтуватися по картах і правильно визначити, якою дорогою їм їхати. Це стало головною проблемою – колона заблукала. Машини, які підганялися ворожими мінометами, петляли і в’їжджали в одні й ті самі села по тричі, і різні місцеві мешканці кожного разу вказували в різні боки: може, помилково, а, може, і з іншої причини. Після безсонної ночі й перельоту, переживаючи сильний стрес під першим обстрілом, бійці, укріпивши борти вантажівок речами, листами металу і бронежилетами, мало розуміли, що відбувається. Як тільки колона зупинялася більш ніж на десять хвилин, обстріл ставав точнішим і купчастим. Надвечір заїхали у велике село, але не встигли навіть набрати води – побачили, як із траси підскочила «газелька» з вирізаним верхом і, випустивши з міномета декілька мін, рвонула соняшниками. Десь у районі Старобешевого заглухла одна з трьох беемпе. Машину пробували ремонтувати, заводити з товкача – марно, тому розстріляли «мухами», не лишати ж ворогу. Нарешті, поблукавши з вимкненими фарами ще годину, заїхали в поле, розставили машини за десять метрів одна від одної, і попадали на землю, виснажені, спати. Більше за все хотілося пити, але вода закінчувалася. Спати вночі в донецькому полі в кінці серпня виявилося дуже некомфортно. О четвертій ранку, ще і не розвиднилось, штурмова рота опритомніла від важкого неспокійного і холодного сну і, швидко зібравши речі, вибудувала машини в колону.

– Цар, чуєш? – Лао приклав долоню до вуха і задер голову вгору.

– Що? – спитав Олег.

– Дзижчить.

– У мене в голові після вчора так дзижчить, що я нічого не чую! – голосно відповів Олег.

– Т-сс! Це безпілотники, – Андрюха-Десант приклався до бінокля. – Я їх не бачу, але теж чую. Зараз почнеться.

– Що почнеться? – не зрозумів Олег.

– Та тихо ти! Не кричи. Стрілянина почнеться. Тепер хоч виймай батареї з телефонів, хоч не виймай – не допоможе.