Досить бути провінцією

- усе оживало й відроджувалося, немов опісля довгого летаргійного сну. У центрі Європи на ноги

’ЕгзІаипІісЬ (нім.) - дивовижно.

спинався могутній колос. На віки вічнії залишить він по собі на скрижалях історії славетний слід...

Коли екскурсанти, закінчивши огляд експозиції, вже йшли сходами вниз, навіть скептик-Гериог не зміг утриматися, шоб відкрито не висловити своє захоплення:

- Ііе дивовижно, - сказав він, ледь помітно похитавши головою, - тут усе так гармонійно, усе так пасує одне одному - ренесанс і бароко. Дивовижна послідовність і поступовість.

Його слова у ту ж мить було перекладено українському Президентові, який йшов трохи попереду від Гериога, поруч з Отковичем.

- Так, - повернувши голову назад і задоволено посміхнувшись, відказав Кучма. - Ми б і справді дуже багато втратили, якби відмовилися від цієї екскурсії.

Ледь зачувши ие, Откович, глибоко набравши повітря у груди і люб'язно посміхнувшись, за одним подихом видав:

- Львів'яни були б дуже раді, якби історичну назву нашого музею - "Національний" - було підтверджено Вашим указом.

- Вважайте, шо справу вирішено, - довірчим тоном, ані миті не вагаючись, відповів Кучма.

Ось такі вони прекрасні, Україно, хвилини твого блиску й слави! Але така вже специфіка нашого невмирушого слов'янського характеру, шо навіть ця урочиста імпреза не могла минути без курйозу, для нашої країни цілком банального, - крадіжки. В Отковича поцупили ручку, якою він перед тим дав по черзі розписатись у "Книзі для почесних відвідувачів" усім президентам. Ті, кажуть, зачувши про таке, були прикро вражені. Одначе не думаю, шо в нас, простих смертних, попри увесь наш стид за імідж рідної держави, були якісь приводи для занепокоєння. Навряд чи ми доживемо до того часу, коли шо знаменну річ продаватимуть на аукціоні "Сотбіс" поряд із шедеврами Рубенса чи Ван Гога, а якшо й доживемо, то вже точно не зможемо її купити!

******************************

Під прикрим враженням цього банального прояву нашого національного характеру високі гості, однак, перебували недовго. їх увагу цілком поглинув тепер пишний і ошатний фасад Львівського оперного театру8. Саме тут зараз готувався урочистий прийом, шо, за задумом гостинного господаря зустрічі і батьків міста, мав стати кульмінацією цьогорічного саміту.

Навряд чи для вшановування політичної еліти Європи можна було підшукати у Львові більш вдале місце. Із цим погодилися б, мабуть, наближаючись до нього, і самі вельмишановні президенти. Сонце, шо вже прямувало до обрію, визирнуло на мить з-за густої пелени хмар, привітно освітило їх обличчя, до бездоганного блиску відполірувало під ногами мармурову плитку, веселими зайчиками розбіглося по вибілених стінах, бавлячись із лінивими та неповороткими тінями. І здавалося, велична і радісна фантазія Бетховена, та сама, із якою сильні Старого світу звикли починати найважливіші свої урочистості9, сама закрадалася в їх душі і розливалася там, поступово наростаючи, готуючи їх до чогось нового й незвіданого. І під ию мелодію ніби зарухався увесь фасад театру. Від колони на сумне й скорботне обличчя Трагедії впала чорна тінь, а безжурне лине Комедії1 осяяло золотаве сонячне проміння. Раптом де не взявсь сильний вітер, і лагідний, розмірений мотив змінився водоспадом, бурхливим, нестримним і страшним, водоспадом, шо ніби вмить підхопив із собою цілий фасад і жбурнув його в бездонну прірву руху. У вікнах лоджії віддзеркалювалися швидкісні хмари, які то набігали на сонце, то знову відступали від нього; світло й тінь по черзі перестрибували з місця на місце, по балюстрадах і маскаронах, легко ковзали по білих стінах і мандрували всім фасадом, змагаючись за кожну його найменшу діляночку, за найдрібніший візерунок. Піднесена симфонія тепер, ніби лунала звідусіль, і здавалося, шо, скоряючись її бурхливому ритму, міряли вони швидким кроком плошу, здавалося, шо під її акомпанемент світло й тінь, мов два затяті художники-суперники, кожен зі своїм пензлем, підфарбовували барельєфи і горельєфи, вкладаючи в них новий, невластивий їм зміст, трактуючи їх на власний розсуд. Неподалік від входу високі гості сповільнили крок, шоб краше роздивитися оздоблення фасаду. І знову гучне гуркотіння оркестру змінилося на плюскіт, лагідний і ніжний, а всі скульптури, барельєфи і горельєфи, вмить зупинивши свій шалений танець, постатечнішали і посерйознішали.

З карнизу на них натхненно споглядали музи, повчально й гордовито дивились генії1. З висоти тимпана, сидячи на сфінксі, задумливо позирав кудись убік із філософською байдужістю в очах набундючений дідок. Праворуч від нього, серед веселошів і танців, упивалась найкрашими літами безтурботна юнь, а неподалік з образи і відчаю вила пантера - символ підкореної природи. Ліворуч поставали скорботні епізоди горя й смерті. Раптом їх погляд стрибнув високо вгору пірнув у небесну височінь, а мелодія знову ринула вниз бурхливим заключним акордом. Обабіч тимпана, розкидаючи навкруги зеленавий бронзовий блиск, здіймались попід хмари крилаті статуї геніїв Музики і Трагедії, а посередині зі самісінького вершечка тимпана дивилась на них із натхненням пихата й урочиста Слава. Раз у раз, виглядаючи з-за хмари, червоніюче вже сонце запалювало золоту лаврову гілку в її руках переможним блиском, звабливим і далеким...

Томас Клестіль, чия столиия на всю Європу гриміла своїм знаменитим оперним театром, саме порівнявся із Романом Герцогом. Він, до речі, взагалі полюбляв товариство німия, для спілкування із яким не потребував жодного перекладача.

- Фантастично! - вражено вигукнув він, здійснивши рукою у повітрі картинний жест. - Мені здається, шо я й не полишав Відня.

Гериог хитрувато посміхнувся:

- ие комплімент для Львова чи для Відня?

- Мені здається - ие комплімент для них двох, -втрутився господар зустрічі, якому негайно переклали розмову його німеиькомовних колег. -Утім, ви не одні так вважаєте, пане Президенте. Он гляньте: пан Квасневський теж почувається у нас як удома.