Досить бути провінцією

Прохолодне й свіже повітря, мов лагідне море, розлилося містом. Уся вечірня агонія травневого дня, шо, драматична й велична, розігралася на небі, немов у дзеркалі відбилася у прозорих, як сльоза, вікнах центральних будівель, на їх вибілених стінах, на вкритих блискучим металевим листом дахах. Таємничим бузковим вогнем запалахкотіли перед будинком театру старовинні ліхтарі і, поблимавши так деякий час у густому сутінковому киселі, спалахнули раптом яскравим білим світлом. Услід за ними загорілися і ліхтарі обабіч алеї, шо провадила до опери, і, розсипавши свій тьмяно-жовтий блиск по вкритій плиткою парковій доріжці, гірляндами повисли у вечірньому повітрі. Увесь проспект Свободи вкрився по-святковому нарядним вбранням з рекламних вогнів і вітрин. Вулицями міста гасали автомобілі, вливаючись у це сяюче море яскравим світлом своїх фар та зрідка пронизуючи його червоними спалахами автостопів.

А біля дзюркотливих фонтанів, вивчаючи у сутінках контури пам'ятників, милуючись здалеку яскравими рекламними вогнями, вже чекали на своїх подруг, затамувавши подих, львівські парубки, шоб поринути із ними у вир розваг близької вже травневої ночі.

Про падаюче на землю сонце у місті вже всі забули. Кучма саме закінчував свою промову, коли воно, ніким не помічене, закотилося за обрій і у відчаї пірнуло в пітьму холодного космосу. Так от звичайно зустріло місто кінець найславетнішого дня своєї новітньої історії.

******************************

У ту історичну для Львова ніч, коли у фешенебельному готелі "Дністер" поклали на м'які подушки свої стомлені державними справами голови керівники одразу дев'яти європейських країн, лейтенантові СБУ Петрові Ворошу випало стати свідком доволі незвичайних подій. Йому, звісно, з причин службового характеру довелося стати одним з тих небагатьох львів'ян, яких надокучливі напади самі-томанії не полишали навіть уночі. Так, ніби не вештався він сьогодні увесь день по самітівських об'єктах і, запхавши собі у вухо ию капосну черепашку з дротом, не відслідковував, мов останній йолоп, химерних порушників громадського спокою. Так, ніби не гасав він по "Дністру", мов навіжений, взад і вперед і з поверху на поверх, кладучи свій власний мазок на тло бурхливої діловитості, яке поспіхом малювалось з нагоди візиту високих гостей. Так ні, його ше й залишили на всю ніч тут, у коридорі, охороняти спокій німецького Президента. Так ніби у їх тихому провінційному містечку він взагалі становив для когось інтерес. І так ніби в сусідніх кімнатах не сиділо з десяток головорізів з його особистої лейб-гвардії, від одного погляду на яких у Вороша по шкірі йшов мороа

Ворош болісно зітхнув і, склавши обидві долоні на зеленій замшевій скатертині, сперся на спинку крісла. Втративши на мить здатність протидіяти втомі, лейтенант відкинув назад голову, блиснувши своїм рудим чубом у яскравому світлі настільної лампи, і заплюшив очі. Згодом, опанувавши собою, він знову їх розплюшив і обвів тьмяним поглядом оббиті деревом стіни коридору, на яких поміж дверима номерів висіли величезні, оздоблені позолоченими рамами, картини. "А тут не так уже й погано,

- подумалось раптом Ворошу. - Можна собі відпочити і помріяти".

Звичайно ж, шо мріяв наш герой, два чудові весняні дні якого міжнародна президентська збірна перетворила на суцільне пекло, про її якнайшвидший від'їзд. Він уже уявляв собі свого підопічного на червоній доріжці попід літаком, уже весело махав йому рукою, вигукуючи теплі слова прошання...

Раптом двері однієї з кімнат діловито і розважливо рипнули, з них у коридор вийшов німецький

Президент, власною персоною, у повній екіпіровці: костюм, галстук, окуляри. Назустріч йому зі сусідніх дверей, незграбно гримнувши дверима, похапцем вибіг його збуджений перекладач зі скривленою краваткою та скуйовдженим волоссям.

Якби викладач Вороша з німецької мови, ше в ті часи як наш новий знайомий навчався у вузі, виявив більше наполегливості та послідовності у своєму резонному бажанні наповнити його макітру премудростями германістики, якби він менше спокушався на суєтні блага світу сього, шо йому, від сесії до сесії ненав'язливо пропонував його студент, то, цілком можливо, шо Ворош і зрозумів би зміст діалогу, який далі мав місце між Президентом ФРН та його підлеглим. Нас, проте, ці прикрі обставини зупинити не повинні, і ми, за вже усталеною традицією, скористаємося дослівним перекладом цієї розмови українською.

- Ііе безумство, безумство, - заторохтів скоромовкою Гаубер і, мов експансивне дівча, сплеснувши у долоні, заголосив: - Пане Президенте, замисліться над тим, шо ви робите!

- Відповідальність за це, як ви висловилися, безумство повністю лягає на мене, - чітко викарбовуючи кожне слово, відповів Герцог.

- Від цього вісімдесятьом мільйонам німців, якшо з вами, не дай Боже, шось станеться, буде не легше.

Герцог засміявся:

- Ви, мій друже, я бачу, маєте мене мало не за монарха! Та й шо зрештою зі мною може тут трапитися. У нас, у Берліні, поблизу Бранденбурзьких воріт, я не почуваюсь безпечніше!

- Ви не знаєте України! - в розпачі вигукнув сердешний Гаубер. Він зробив невеличку паузу, а потім, з іронією в голосі, додав: - Так, звичайно, у вас же ніколи не крали тут гаманця.

- У иій країні ше й полюбляють красти гаманиі?

- здивовано знизав плечима наївний Гериог.

-У иій країні полюбляють красти усе, шо погано лежить, - відказав поважно, підкреслюючи кожне слово, Гауберг. - А окремі філантропи, з-поміж злодійської братії, ше мають звичку позбавляти власника життя, шоб він, звісно, особливо не шкодував із приводу втрати свого майна.