Досить бути провінцією

- Ну, не особисто, звичайно, - поквапилася розчарувати Васю Оксана. - Я була присутня на його зустрічі зі студентами нашого Університету.

- І шо? Як враження?

- Та нічого, - зосереджено піднявши вверх свої тонкі брови, ніби підбираючи слова, шоб якомога коректніше висловитися на адресу глави держави, Оксана продовжувала: - Дуже важко йому дається розмова українською, дуже багато російських слів, але, принаймні, видно, шо старається. Він розповів, шо ше змалечку йому запала в душу українська, коли хлопчиком ходив до школи: ну тож, ставши президентом, він почав інтенсивно її вивчати, бо до того часу майже зовсім забув.

- А шо він казав про Україну?

- Казав, шо Україна, як вийшла зі Союзу, мала чи ненайгірші економічні показники серед усіх республік. То тільки так казали, шо вони були найкраші. Дуже багато шкідливих і непотрібних виробниитв, дуже багато ВПК. Дуже багато грошей було вивезено з України в Москву...

- А шо казав Президент про політику відносно Європи?

- Казав, шо він нас на Заході всіляко підтримує, шо він за якнайшвидшу інтеграцію в Європу і НАТО.

- Дивно, - знизив плечима Вася. - На сході він каже зовсім інші речі.

- Ясно, - засміявся Володя, - усім і усюди мусить подобатися.

їх тривіальну балаканину раптом перервали службовці апарату держбезпеки, які наказали негайно звільнити "стометрівку" й усю прилеглу територію аж до оперного театру. Уздовж проспекту Свободи, який мершій обгородили бар'єрами, вишикувалися кордони національних гвардійців, а всю, звільнену від сторонніх, ділянку (разом із пам'ятником і каналізаційними отворами коло нього) ретельно обстежили на предмет наявності мін та замаскованих терористів. Мін не знайшли, а єдиним терористом і тут виявився безпритульний пес, депортація якого завдала чимало клопоту працівникам міліції, натомість широ посмішила посполитий люд. Коли ж врешті стражам порядку вдалося відвернути від високих гостей "смертельну загрозу", якою для них міг стати чотириногий завсідник львівських смітників і звалиш, до пам'ятника підпустили багаточисельну зграю зголоднілих "акул пера". Тепер одні з них, найменш досвідчені, горді, шо їм випала честь висвітлювати таку грандіозну подію, надуті, мов сичі, поважно походжали взад-вперед, час від часу кидаючи зверхні погляди на галасливих зівак по той бік стіни червоноберетників; інші, діловитіші, тим часом озирались довкіл, заздалегідь обираючи найзручнішу позицію для успішного фото- і телеполювання на учасників сьогоднішніх урочистостей; ше інші, зовсім уже розбешені журналісти, лише знуджено позіхали, раз у раз поглядаючи на годинника: до початку покладання квітів залишалося ше три години.

На відміну від них львів'яни, шо зібралися на тротуарах проспекту, перебували у стані шасливого невідання: на появу президентів тут чекали з хвилини на хвилину. Люди втомлено переступали з ноги на ногу, сміялися і перекидалися жартами, вряди-годи роздратовано зиркаючи на насуплених есбеушників із крихітними слухавками у вусі, які то тут, то там, наче з-під землі, виростали посеред натовпу.

- Коли ж вони приїдуть, - почав нарікати Володя.

- Які непунктуальні. Я через них електричку проґавив.

- Не спіши, хлопче, - озвався у нього з-за спини якийсь червонолиций чолов'яга, - їм зараз не до нас. Вони в Роксі, напевно, уже третю фляшку допивають. Там же всі наші зібрались, слов'яни, а який слов'янин собі надурнячка не макне? А ти кажеш пунктуальні. Та там лише німець з австрійцем пунктуальні... І тих, напевно, наші споїли... А мадяр, шо мадяр не любить випити? Ого! Був я раз на Закарпатті...

- Терпіння, козаче, - звертаючись до Володі, перебив урешті Вася самозваного експерта. - Що там твоя нешасна електричка супроти такої історичної події!

Хоча пафос у голосі Васі віддзвонював іронією, зі змістом сказаного була солідарна, здається, більшість львів'ян. Усі були втомлені більш як двогодинним очікуванням, але ніхто й не думав іти. Коли ж бо ше вдасться побачити подібне видовише?

і от натовпом покотилася хвиля радісних і збуджених вигуків: під гучне виття міліцейських сирен і бурхливі оплески присутніх до пам'ятника під'їхали три великі фірмові автобуси. Тремтячими руками Вася розгорнув яскравий поліетиленовий мішечок, шо вже встиг передати більшу частину своєї строкатої кольорової гами долоням власника. Не відводячи очей від автобусів, з дверей яких стали потроху з'являтися герої сьогоднішніх подій, Вася витягнув з мішечка портативний диктофон "Панасонік" і скерував його мікрофон між голови бравих національних гвардійців. Навкруги нього все вирувало: поодинокі вигуки змішувалися зі свистом і шумом оплесків у справжню какофонію, а ввесь натовп перетворився на стихійний, сумбурний оркестр, перед яким, наче на змаганнях з диригентського мистецтва, вимахували на всі боки руками президенти. Узявши кожен по великому вінку квітів, прикрашеному національними прапорами своїх країн, вони повільним і урочистим кроком попрямували до пам'ятника Великому Кобзареві. Люд вибухнув новою сальвою овацій і радісних вигуків. Під такий акомпанемент президенти дійшли до підніжжя монументу, після чого їх руки, звільнившись нарешті від величезних вінків, мов за командою, здійнялись угору і на кілька секунд зімкнулись у повітрі живим ланцюгом. Міріадами блискавок спалахнули довкола фотоапарати, багатоголосою луною прокотився проспектом шум людського моря...

Львове, сімдесят років тому червоні багнети принесли люту смерть на твої вулиці, червоний кат залляв твою бруківку невинною кров'ю, червоний злодій украв тебе у світу, заховавши твої коштовні перли залізною завісою ворожості і зла... Сьогодні ж твій день, день торжества, день визволення. Європа віднайшла тебе і знову міцно стиснула у своїх обіймах. Так. Червоні пішли, пішли назавжди, пішли назад, до дідька, і вони ніколи, ніколи не повернуться назад...

Та ось президенти, опустивши руки, повертаються, шоб іти. Куди ж? Звичайно, до оперного театру. Саме туди тієї ж миті чкурнула багатоголова журналістська братія, тягнучи за собою важкі телекамери, фотоапарати і диктофони і виростаючи з весняної травички, важкими жолудями осипаючись з дерев, фільмує, фотографує, бере інтерв'ю. Напруга на стометрівці сягає свого апогею...

По той бік кордонів наввипередки журналістам несеться молодь - найрухливіша частина українського демосу, а з нею, на самісінькому гребені хвилі масового ентузіазму, - наш Василь. У повітря з кількох десяток горлянок вихоплюється гучне виття: Президент України Леонід Кучма власною персоною наближається до кордону. Розштовхуючи всіх навкруги, витягнувши вперед свою десниию, Вася пхається до кордону, аби на віки вічнії прописати себе в історії, поручкавшись із першою особою держави. Лише кілька сантиметрів віддаляє долоню Васі від долоні Леоніда Даниловича - і... Кучма відходить від кордону. З іншого боку, зішулившись, мов побитий пес, відходить Вася. Важко й повільно, мов муха у сметані, дибає він у якомусь невиз-наченому напрямку і раптом, широко розкривши очі, мов укопаний, зупиняється на місиі. З-поміж двох гвардійських голів на нього спокійно й лагідно споглядає його вранішня мрія...